Тарас не мав з собою аркебузи. По-перше, вона була важка і незручна, а, по-друге, сьогодні абсолютно зайва. За всією полишеною зброєю пильнували гайдуки, що залишилися у таборі (декому до домівок було дуже далеко).
Сопоха підібрав довгі поли жупана, заправив їх за пояс і швидким кроком попрямував додому. Треба встигнути і вдома побути, і якусь нагальну роботу впорати, та ще й надвечір у табір встигнути повернутись.
Ось і його хата – старенька похилена халупа. Упізнавши господаря, з буди вибіг пес і кинув на нього. Почувши шум у дворі, у низьких дверях з’явилася ненька.
– Тарасе! – сплеснула вона в долоні і підбігла до сина.
Юнак пригорнув матір до себе. Лише тепер він відчув, як він за нею скучив і як важко лишати її отак саму…
– Я й не сподівалася, синку, що тебе відпустять… – втерла сльозу мати.
– Мамо, нас відпустили до вечора. Ми вирушаємо на війну.
Від почутого у матері підкосилися ноги. Тарас обережно всадовив її на призьбі.
– Коли, синку?
– Завтра… Після відправи в церкві вирушаємо.
Мати схлипнула.
– Ну чого ви, мамо? – заспокоював Тарас. – Зі мною нічого не трапиться. Я ж там не один. Знаєте, який у нас десятник! Нікому в обиду не дасть. А пан гетьман обіцяв платити по двадцять злотих. Повернуся – спроможемось на нову хату. Може, знайду якусь дівчину. Буде вам поміч.
– А…
– А за Мошка не переживайте! Він вас не посміє зачипити. Я сказав панові гетьманові. Я йому сьогодні ще нагадаю.
– Може, не треба? Мошко – злостивий чоловік.
– Мамо, він нічого ні мені, ні вам не зробить. Нас із вами захищає слово короля.
– Дай-то Боже, щоб так було… – зітхнула мама.
– Так і буде! А ви чекайте мене, я неодмінно повернусь. І ще одне… – Тарас зібрався з думками. – Мамо, я хочу вас дещо попросити.
– Що, синку?
– Брат Амвросій… Він же там один. Час від часу навідуйте його. Скільки йому ще залишилося…
– Добре, буду наглядати, дитино…
Увесь день Тарас порався у господі – роботи було чимало, і коли сонце вже хилилося за гору Гарай, хлопцеві вже треба було повертатися до табору. Але він усе ж хотів із деким зустрітися. Без цього він не міг почуватися спокійним. Тарас не став прощатися з матір’ю сьогодні, адже вона збиралася прийти завтра до Жовкви на відправу.
Хлопець заспішив до управителя Мошка. Той зустрів його у воротах власного помістя. Був такий же похмурий і пихатий як завжди, але Тарас помітив у його погляді якусь невпевненість.
– Що привело гетьманського жовніра до мене? – незвичним для себе тоном запитав Мошко.
– Припини, Мошку! – відказав Тарас. – До чого твої слова, мене не обдуриш. Ти ж мене ненавидиш, і я це знаю.
– Чом це я маю ненавидіти жовніра мого господаря?
– Та хоча б тому, що вже не зможеш заставити працювати на тебе, коли тобі заманеться. І саме для цього я й прийшов до тебе. Зараз я не маю часу довго