– Не переживайте! На нашого Пéтра нас восьмеро принесе. Наїмося досхочу!
Тарас Сопоха подумав про себе, що навряд чи йому вдасться щось принести з дому, де навіть такого, чим тут годують, ніколи не було, а натомість запитав:
– Микито, а де ти навчився так влучно стріляти? Тримаєш удома аркебузу?
Сідельник похитав головою:
– Я її вперше тут побачив. До того я з лука стріляв. Одного разу навіть татарина підстрелив. З п’ятдесяти кроків – і прямо в око!
– Брешеш… – засумнівався Омелько, міщанин з Жовкви.
– Пес бреше і ти з ним! – відказав Микита.
– Ану, розкажи! – заохотив Тарас.
– А спати не хочете? Завтра приїжджає ясновельможний пан гетьман, уставати треба рано. Не забувайте – я ваш десятник!
– Виспимось! Не вперше! – почулися голоси.
– Ну, гаразд! Слухайте! Було це за останньої навали татар. Тоді мені стукнуло двадцять два, я вже був жонатий, а синові, котрому зараз стільки ж, як і тобі, Тарасе, на той час не виповнилося й року. Я думаю, не треба розказувати вам, скільки горя принесли кримські зайди нашій землі. Всі знаєте.
– Вони вбили мого тата… – тихо сказав Тарас.
– І не лише твого! – додав Микита. – Багато жінок стали вдовами, а діти сиротами. Так от. Це була друга навала за моє життя. Першого разу я разом із батьком і сестрами заховався у лісі. Чи то татари вже награбувалися вдосталь, чи кудись поспішали, але вони не звернули уваги на низький сосняк за рікою. Тоді ми врятувалися. Тепер же я вирішив не ховатися. Я відправив жінку з малим сином у поблизький ліс, де сам урятувався колись, а сам приготував свою зброю. Місце для засідки вибрав заздалегідь: за селом починалася заводь, а посередині на острівці стояла дерев’яна церква. Знаючи жадібність бусурманів до церковного добра, я зрозумів, що кращого місця для засідки годі й шукати. Ми добиралися до церкви на човнах, для цього побудували маленький причал. Вода поросла очеретом, дно було мулисте, ступиш – вважай, пропав. А треба сказати, що острівець помітити було важко. Навколо води росли могутні дуби. Вони і закривали церкву. На одного такого дуба я виліз. Зручно вмостився і став чекати. Бусурмани появилися надвечір. Спочатку на пагорбі з’явився вершник. Він приструнив коня, підвівся на стременах і роздивився навкруги. Тут і побачив поміж дерев церкву. Що робити далі, татарин не знав. Перед ним же перешкода – вода. Під’їхав ближче, щоб роздивитися уважніше. Тут і побачив човни на тому березі.
– Човни? – перепитав Стефан, мірошник з передмістя Жовкви.
– Так, човни. Ховаючись від набігів, люди переправилися на той бік і заховалися в церкві. А човни заховати забули. Їх і зауважив вершник. Він зрозумів, що самому не впоратись, тому витягнув з торби якийсь ріг і затрубив. Кликав інших. Я зрозумів, що зволікати не можна, хоч до нього було далеченько. Натягнув тятиву і стрелив. Ех вона свиснула! І уявіть – потрапила просто у ліве око татаринові. Той навіть не встиг крикнути,