Генерал – він десь там, а сержант – осьдечки.
І вершники також були осьдечки. В чоботях зі справжніми шпорами, верхньому одязі, ще й розшитому хоч і потьмянілим, але позументом, з шаблюками на боках, та ще й по два пістолі на кожного за широким чи то пасом, чи як там воно називається.
Паси, до речі, не мотузки якісь – а широкі, з візерунком, та ще й з китицями на кінцях. Стіни можна фарбувати такими китицями.
А от морди в обох були – хоч зараз у картотеку.
По-перше, обвітрені. Чимало, мабуть, проводили часу не на політзаняттях, а в полі, під вітрами й дощами, сонцем та завірюхами. Грубіє шкіра, зморшками йде. Некорисне сонце та свіже повітря для морди.
Дурницю робитимуть панянки часів моєї вже молодості, коли годинами на сонці вилежуватимуться. Панянки часів моєї зрілості вже трохи порозумнішали, й у сорок років матимуть такий вигляд, наче їм тридцять, та й чоловіки почали мазатися-кремитися, також багатьом одразу треба років десять накидати. Віку я маю на увазі, не терміну. Втім, багатьом і термін би не завадив.
І цим двом вершникам також. Ні, відкидати десять років не варто було – навпаки, ці обидва, що мали вигляд на сорок, навряд чи відсвяткували й тридцять п’ять, а от у в’язницю чи армію кожен ну просто-таки просився. Розбійницькі пики. І рухи розбійницькі, й звички також.
Принаймні розігнали вони коней так, наче й зовсім спинятися не хотіли. Не знаю, як Альберт з Ігорем, а я вже думав: доведеться стрибати вбік.
Не довелося. Зупинили, падлюки, майже під самим носом, а лівий, з більш довгими вусами, ще й дибки коня підняв, аж копито в Альберта біля скроні майнуло.
Слід віддати належне – не сахнувся. Зуби, мабуть, зчепив, або на щоках аж бугри виступили, але не відскочив, і навіть головою не смикнув.
Хороші нерви. Подивимось, як щодо усього іншого.
Правий – коротковусий – викобенюватись не став, може, тому, що на вигляд був трохи старший, натомість кинув нам, коротко й зверхньо, аж навіть презирливо:
– Kim jesteś?
Можна було обійтись без перекладу. І так зрозуміло – запитують, хто такі.
Хоч не хоч, а я знову перезирнувся з Ігорем. Той, у свою чергу, зиркнув на командира, але відповіді не отримав. Натомість вершнику Альберт відповів.
Дивна то була відповідь, я вам скажу.
До Альбертової говірки я вже хоч трохи, а звик, і знайомі слова навчився вихоплювати, місцями навіть розумів без перекладу. А зараз – чимось він таким вистрелив, що й Ігор зачудувався. Як наче німецькою – але ж я знаю німецьку, а не зрозумів ні… ну, взагалі нічого не зрозумів. Колись при мені два швейцарці поговорили ретороманською – от приблизно такий же ефект.
Приблизно так наші російські брати очима лупають, коли хтось при них на літературну українську чи білоруську переходить – і слова наче схожі, й кожне окремо взяте спіймати можна, а все разом – хрін! Якщо, звісно,