На мою думку, заночувати в лісі було значно краще, аніж набиратися блощиць у селянській хаті, але харчі все одно кінчалися, так що вибору не було.
Одяг і справді непогано підсох, щоправда, трохи однобоко – спереду краще, зі спини гірше. Краще було б навпаки, але маємо те, що маємо.
Галя закинула свій комплект на плече й рушила за ялини.
– Далеко не відходь, – гукнув Ігор. – Хтозна, що в тому лісі.
І я теж хотів гукнути, й майже те саме, але він, негідник, першим устиг.
Галя виразно пирхнула й чи то на слова не звернула уваги, чи вчинила геть по-жіночому – вислухала й зробила наперекір.
Даремно.
Я саме вставив ногу в штанину, коли з-за ялинової стіни долинуло відчайдушне: «Аа-аа-аа-а!».
Так і побіг: з однією штаниною на нозі й з другою у руці.
Звісно, відстав. І від Альберта відстав, і навіть від Ігоря.
Чому «навіть»? Бо якщо з Ігорем ми й були чи то на рівних, а чи майже на рівних, то до Альберта, хоч як гірко це визнавалося, мені було рости-рости й ніколи не вирости. Як у прямому сенсі – сантиметрів на десять; так і в переносному.
Перед тим «Аа-ааа!» він розслаблено сидів на колоді, ще й паличкою копирсав вугілля в багатті, а одразу після – зник. Ну майже як у мультфільмах – тільки-но стояв кіт Леопольд, і нема; а наступний кадр показує його вже за сто метрів. Сто – не сто, але метрів десять він пролетів ще до того, як дехто з нас узагалі дотямив, що то Галина кричить.
Так і прибігли – спочатку Альберт з тліючою на кінці хворостиною, потім Ігор, а потім і я дострибав, наче одноногий горобчик.
Галя мала на собі спідницю та чоботи, а верхню частину тіла затулила кофтиною. Спереду. Але там було на що і збоку спини поглянути…
От подобаються мені спинки жіночі! Жіночні, звісно. Втім, це мало не єдине місце, яке не позбавлене жіночності навіть у культуристок. Квадрати на пузі мають зовсім не сексуальний вигляд (дівчата, не вірте фітнес-тренерам, їм за ці кубики гроші платять, власне кажучи, ви ж і платите!), а от неглибокий рельєф на спині досить привабливий. Особливо коли дама, скажімо так, або сильно нахилена вперед, або взагалі стоїть у відомій позиції…
Галя стояла не так, але подивитися було все одно приємно.
І ще одне – мабуть, я виграв ці перегони. Бо, опинившись в хвості, я натомість замилувався на Галину спину й талію, а Ігор з Альбертом з лінивою цікавістю роздивлялися притиснуту до землі коротку яскраву змійку. Більш того – вже навіть устигли між собою порадитися й виявити істотні прогалини в освіті. Зокрема, в природничих науках.
Бідолашна змійка розпачливо смикалась і при кожному русі блискала червонуватою лускою.
– Не знаєш, що воно? – Ігор, не обертаючись, завважив, що третій учасник перегонів також біля фінішу.
– Мідянка! – злостиво пробурчав я й нарешті просунув ногу в другу штанину.
– А вона отруйна?
– А чорт його зна! – вже не так, але все одно злісно рикнув я відповідь й, сам того не хотівши, долю зміючки вирішив.
Коротко