– Ай, за що ж це?! – почув, скочив крізь перелаз, поминув клуню й бачу: Власюк мій впав, а дядько хмолостяє ціпакою.
– Волоцюги! Вам воювати захотілось. Оце влада, панування.
Кров люттю заграла. Підбіг і, не чуючись в руці, вгатив прикладом в карк. Настиглий дядько брикнув з підскоком. Власюк піднявся та за кріс.
– Остав! Нехай його Господь поб’є. Як не тепер, – колись скарає совість. Біжім…
– От супостат, – задихувався Власюк. – Я до порога «води подайте, а він, гадюка, з-за вутла ломакою вбамбурив. Ну й Поділля…
Досадно було. Женуть нас. Кладемо життя за них. Жертвуємо себе, щоб відвоювати право батьківщині. І замість помагати, кленуть нас, волоцюгами називають, ціляють з-за вугла. Яка трагедія нашого вояка. Душею линем до народу, за його щастя б’ємося, а він за ворога тебе приймає…
Були й відрадно-світлі моменти щирої допомоги з боку селянства. Фронт у Глушківцях. З четою розвідчиків пішов я під Ковалівку (праворуч Глушковець), щоб забезпечити можливий наскок ззаду. Такі «номері» – нам не диво. «Червонці» скубали нас зі всіх боків, а найчастіше сіпали ззаду.
Пішли і забарились. Доходимо до Ковалівки, а з другого кінця здіймається кубло куряви. Вглядаємось – більшовики. Не так то вже й багато, село в садках – пригідне для піхоти. Отже перетинають – рішили.
Скочили в садки, складаючи плян наскоку. Головне, куди намірились чорти. Коли б знаття, що вдаряться на Глушківці: в оцій дірі б їх притиснути.
Сільську тишу прорізало кілька глухих стрілів.
– Савко! – гукнув до Гарківця. – Пройдемось селом, а ти, – наказував Петру Музиці, – будь напоготові. Можливо, розминемся, і сунуть сюди – чеснути їх густим пшоном.
Пішли попід тином. З-поза перелазу обізвалось:
– Козаки! Не йдіть в село. Рятуй, Боже, там большаки. Оце влетіли і хазяйнують у попа, – злякано таємничив дядько.
– Скільки їх? – підступаємо.
– А коней зо три десятки буде. Та ухарі такі, що рятуй, Боже. Я оце звідти. Влетіли у подвір’я і – бах, бах, рятуй, Боже. «Виходці, церковний пес. Дайош монєту й самогону». Вибігла служниця, а до неї і зразу трьох та до комори, і рятуй, Боже…
Ми слухали й міркували, що робити.
– Скажіть, чи вони розташувались там надовго?
– Хто їх зна. З коней позлазили всі.
– А чи далеко до попа?
– Та тут же зараз, під горою. Та, рятуй вас, Боже! Уб’ють анцихристи. Там крик такий зняли та стрілянину, що рятуй Боже. Верніться, чи заховайтесь десь, садки густі.
– Ну да. Садочки у вас гарненькі. Скажіть, хороший дядю. Чи до попа садочками добратись можна?
– А чом же ні. Лівим боком та через річку та й просто в батюшків город. Тільки ще раз кажу: рятуй вас Боже, не попадайтесь бісурманам в руки, тож не люди, а рятуй Боже.
– Гаразд, дякую, дядю.
Не треба тратити ні хвилини. Післав Гарківця забрати чету й городами ударити.
– Коли маєте, дядюню, час, то може пройдемось на лівий