– А кулемети аж закашлювалися.
– Слава! – гримнуло й луна долиною скотилась. Кулеметам наче пельку позатикало.
– Вперед! В обхід, – рішив я, і знов подались до станції.
На горбі бачили все поле бою. Середина червоних зірвалась, кидаючи зброю, а ліве крило держиться. Ось наші рванулись в атаку. Червоні не піддаються. Наші зірвалися вдруге на багнети. Летять із криком, по них сиплять. Ось якась чета добігає. От стялись, змішалося життя зі смертю. Ось сипнула вся наша лава, стоголосе «Сллла…ва» – і ворог у паніці летить, кидаючи усе на полі.
На станції вже нікого не було. За огорожею ховався в паніці хвіст піхоти. Ми пробігли до лісу, кількох підстрілили й вернулись.
Тут наш курінь. На пероні лежало дві бочки сирового спіритусу. Пробили багнетами дірку й черпали в казанки.
– Не пити – отрута. Червоні навмисне лишили! – хтось чи жартував, чи правду казав.
Але спокуса перед давно небаченим питвом перемогла ризик смерти. Смикнув один, другий – нічого, і за кілька хвилин десятки козаків валялися п’яні в муку. Надійшов курінний і поставив варту, але пізно: у кожного повний казанок.
Весело минула та ніч на станції. Я з четою ночував у селі на відпочинку за те, що полегшив наступ. На щастя, мої хлопці ранені не поважно. Борецький скакав з тиждень, але з лав не вибував. Більшовиків другого дня назбирали навколо станції кілька десятків.
Рушили на Білу Церкву. У Ружині вдруге бачив С. Петлюру, – приїжджав на многолюдний мітинг. Аж цвів, вщасливлений успіхом. Почувалось, що він живе подіями боротьби, приймає їх всім єством, радіє успіхам, боліє невдачами…
Під Білою Церквою заковика. Тримаючись у Фастові, червоні постановили не здати її. За лісом заняли прекрасну позицію, окопи поробили. Довелось нам позмагатись. Поміг братко Басараб: з сільської дзвіниці він намацав окопи і з чотирьох запорізьких гатилив прямісінько по лаві. Пройшовши три рази, передав: сміливо беріть – багато з них потовчених.
І справді, в кінці канонади з окопів стріли значно порідшали. Наше дружнє «Слава» довершило справи. Майже без втрат убігли ми в окопи.
– Здаюсь, таваріщ, – здіймали руки.
– Бач, чортові червонці! Оташувались наче на віки, – дивувались ми, бо в окопах було всього: і їсти, і пити, і спати.
Казали в місті, що стояла 14-та дивізія. Живорізи страшенні. Три контрибуції накладали на мешканців: на гроші, на одяг-подушки, на дівчат-жінок.
Біла Церква особливо мені пам’ятна. Стояли ми в ній кілька днів. Отаборилась тут вся дивізія. Я виконував обов’язки сотенного командантської сотні. Другого дня відбулась зустріч з отаманом Зеленим. Вперше побачив я повстанське військо. Усі в чорному, як один, запалені, здорові. Обоз тягнувся містом з півдня, все дядьківські вози, а ззаду гармати у десять коней запряжені.
Десь четвертого дня на замилених конях прилетіли два засапаних дядьки, без шапок, у білих штанах.
– Рятуйте себе й нас. По селах повно большаків. Грабують, ріжуть. На Білу