Знайдені в саквояжі Шевченка папери послужили доказом його вини: поета засудили до десяти років солдатчини. Від кріпацтва це відрізнялося хіба що назвою – нижчі щаблі імперської армії складалися якраз із кріпаків та державних селян. Цар Микола І наказав «Шевченко определить рядовым в Отдельный Оренбургский корпус с правом выслуги, под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать».[53] Ця обставина особливо мучила Шевченка. «Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачнее казни нельзя было бы придумать»,[54] – писав він згодом про свій вирок. Суворість покарання пояснювалася кріпацьким походженням Шевченка і нападками на царя й царицю у знайдених при ньому віршах. Особливо промовистим «доказом» вини стала поема Шевченка «Сон»: уві сні автор-герой поеми пролітав над Російською імперією і порівнював придворні розкоші зі злиднями рідної України, яка страждала під владою царів.
На відміну від Рилєєва і декабристів, Шевченко не замишляв убивство імператора, але дуже негативно ставився до імператорської родини, особливо до імператриці Олександри Федорівни, уродженої прусської принцеси Фредеріки Луїзи Шарлотти Вільгельміни. Цар обожнював свою дружину, яка хворіла і здавалася набагато старшою за свої роки. Вона була дуже худою, страждала на нервовий тик і конвульсивно смикала головою. Маркіз де Кюстін, французький аристократ, який відвідав Росію і 1839 року зустрічався з імператрицею, писав, що та «ніколи не відійде від потрясіння, яке пережила в день сходження на престол». Він мав на увазі повстання декабристів, яке відбулося у момент інтронізації Миколи І після смерті його брата Олександра І.[55]
Шевченко не знав межі в нападках на господарів імперії, називав імператрицю «опеньок засушений» і завершував її опис іронічним «Так оце-то та богиня!». Нападки Шевченка на монархію не обмежувалися живими членами правлячої династії. Стріли його сатири летіли і в Петра І з Катериною ІІ, найвідоміших російських правителів минулого століття:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Поему було написано в Петербурзі в липні 1844 року. В лютому – березні 1847-го, перед від’їздом у Київ, Шевченко вніс у текст останні правки. Цей твір інкримінували не лише автору, а й друзям Шевченка,