На сьогодні випадає день вшанування святої Розалії. «Яка жахлива іронія», – сумно всміхається Джулія. Сьогодні мешканці Палермо влаштують веселу ходу на честь своєї святої покровительки і гулятимуть цілий день. Festinu[23] йтиме повним ходом, як і щороку. Зазвичай цього дня її батько давав усім працівницям відпустку, щоб ті могли взяти участь в урочистих заходах – святковій процесії вздовж Corso Vittorio Emanuele,[24] – а потім, коли вже стемніє, подивитися на феєрверк на Foro Italico.[25]
Джулії душа до свята не лежить. Не звертаючи уваги на радість, що панує на вулицях, вона йде до лікарні, чергувати біля батькового ліжка разом із матір’ю та сестрами. З виразу обличчя papa здається, що він принаймні не страждає, – це трохи її заспокоює. Колись могутнє батькове тіло сьогодні на вигляд настільки тендітне, що здається, ніби в ліжку лежить дитина. Він здавався меншим, ніж раніше, ніби схуднув чи всох. Може, так і стається, коли душа полишає тіло… Вона негайно відганяє цю скорботну думку. Їхній батько тут. Він ще живий. Треба покластися на це. Ураження мозку, як стверджують лікарі. Ці слова означають: ніхто не знає, ніхто не може сказати, чи житиме він, чи помре. Здається, він сам іще не вирішив.
«Треба молитися», – каже mamma. Сьогодні вранці вона просить Джулію та її сестер приєднатися до неї під час процесії на честь святої Розалії. Заквітчана Діва творить дива, каже вона, колись вона вберегла місто від чуми, тож треба йти та благати її про допомогу. Джулії не подобаються ні прояви релігійного шалу, ні скупчення людей, що лякають її непередбачуваною поведінкою. До того ж вона не вірить у все це. Звичайно, вона хрещена, ходила на перше причастя – вона згадує той день, коли, одягнута у традиційну білу сукенку, вперше прийняла святе причастя під суворими, сповненими благоговіння поглядами її сім’ї. Цей спогад, мабуть, один із найпрекрасніших за все її життя. Але сьогодні вона не хоче молитися. Вона хотіла б лишитися біля papa.
Мати наполягає на своєму. Якщо лікарі безсилі, тільки Бог може врятувати його. Вона говорить це настільки переконливо, що Джулія раптом заздрить її вірі, цій сліпій вірі, яка ніколи її не полишає. Її мати – то найбільш набожна людина, яку вона тільки зустрічала. Вона щотижня ходить до церкви, слухаючи меси латиною і майже жодного слова не розуміючи. «Щоб шанувати Бога, розуміти не обов’язково», – любить повторювати вона. Джулія врешті-решт погоджується.
Між собором і Quattro Canti[26] вони приєднуються до кортежу та натовпу шанувальників святої Розалії. На площі – справжнє людське море: всі зібралися тут прославити Заквітчану Діву, гігантську статую якої проносили вулицями. У липні в Палермо досить спекотно і все місто з його широкими проспектами заливає виснажлива задуха. Джулія задихається в цьому