Завдання було надскладним. У турків була потужна сучасна армія. Натомість Лоуренс командував недисциплінованими бедуїнами. Вони – не досвідчені воїни. Вони були кочівниками. Сер Реджиналд Вінґейт, один із британських командирів у цьому регіоні, називав їх «ненавченою ватагою, більшість із якої ніколи не стріляла з рушниці». Але вони були витривалими й мобільними. Типовий бедуїнський солдат носив при собі лише рушницю, 100 комплектів боєприпасів і 45 фунтів[12] муки. Це дозволяло їм подорожувати пустелею зі швидкістю 110 миль[13] за день, навіть улітку. З собою вони мали не більше як 1 пінту[14] питної води, оскільки чудово вміли знаходити воду в пустелі. «Ми покладалися на швидкість і час, а не на ударну міць, – писав Лоуренс. – Найбільшим доступним нам ресурсом були вихідці з племен, які не звикли до формальних бойових дій, але мали такі переваги, як рухливість, витривалість, особистий інтелект, знання місцевості, хоробрість». Генерал ХVІІІ століття Моріс де Сакс влучно сказав, що мистецтво війни полягає в ногах, а не в руках, і у війську Лоуренса ставку робили саме на ноги. Під час одного типового походу навесні 1917 року його солдати підірвали шістдесят залізничних шляхів і перерізали телеграфну лінію в Буайрі 24 березня, пошкодили поїзд і двадцять п’ять залізничних шляхів в Абу-аль-Наамі 25 березня, підірвали п’ятнадцять залізничних шляхів і перерізали телеграфну лінію в Істабль-Антарі 27 березня, напали на турецький гарнізон і пустили під укіс потяг 29 березня, повернулися в Буайр і знову пошкодили залізничну лінію 31 березня, підірвали одинадцять залізничних шляхів у Хедії 3 квітня, напали на залізничну магістраль у районі Ваді Дайджі 4 і 5 квітня, а також провели дві атаки 6 квітня.
Одним із найудаліших задумів Лоуренса був напад на порт Акабу. Турки чекали на вторгнення британських кораблів і патрулювали Акабську затоку на заході. Натомість Лоуренс вирішив напасти зі сходу й зайти в місто з незахищеної пустелі. Для цього він разом з військом подолав небезпечну дистанцію завдовжки в шістсот миль[15] від Хіджазу на північ сирійською пустелею, а потім назад до Акаби. Це відбулося влітку в одному з найменш гостинних країв Близького Сходу; до того ж Лоуренс відхилився від маршруту й вирушив у передмістя Дамаска, щоб приховати від турків свій справжній намір. У «Семи стовпах мудрості» Лоуренс так описує один із семи етапів цієї мандрівки:
«Того року долина кишіла рогатими й шумливими гадюками, кобрами і чорними полозами. Нам було важко набирати воду в темряві, тому що змії плавали в ставках і лежали на березі, згорнувшись у клубок. Двічі шумливі