Екзистенціальна філософія заслуговує визнання за проголошення існування людини як форми sui generis[11]. Ясперс називає буття людини «вирішальним» буттям, не чимсь, що просто «є», а тим, «чим воно є». Це твердження підкреслює факт, який здавна був загальнозрозумілим, хоча й не завжди визнаним. І тільки після його визнання етичні судження про поведінку людей стають узагалі можливими. Коли людина виступає проти обмежень природи та відмовляється від сліпого послуху і підпорядкування біологічним (раса), соціологічним (клас) чи психологічним (тип характеру) чинникам – тільки тоді можна говорити про її мораль. Сенс таких концепцій, як заслуга чи провина, проявляється залежно від нашої віри у здатність людини не просто прийняти наслідки всіх зазначених обмежень, а й у її здатності сприймати їх як виклики у формуванні своїх долі та життя.
Також очевидне те, що людина не є ані винною, ані гідною похвали лише через належність до певної нації. Її провина виявиться тільки тоді, коли, скажімо, вона не виховувала в собі особливих національних талантів або не брала участі в чомусь важливому. Головне, щоб вона перемогла певні характерологічні слабкості своєї нації через свідомий процес самоосвіти. Проте скільки людей помиляється, використовуючи характерні недоліки своєї нації як виправдання для власних слабкостей. Це наче своєрідний жарт. Одного дня якась поважна пані поставила питання синові О. Дюма: «Напевно, Вас обурює свавільне життя Вашого батька?» На це молодий Дюма відповів: «О ні, шановна. Хоча він і не може бути прикладом для мене, але він є чудовим виправданням для мене». Було б краще, коли б син сприймав поведінку батька як попередження. Проте для людей звично пишатися національними чеснотами, не маючи жодної причетності до них. Те, за що людина не є особисто відповідальною, не можна зараховувати ані до її заслуг, ані до провин. Таке розуміння – основа всіх західних учень, починаючи від класичних філософів, особливо з часу піднесення юдаїзму та християнства. Це чітка і свідома відмінність від язичництва. Тут стверджується, що людину можна етично оцінювати тільки тоді, коли вона сама вирішує і відповідально діє. Людину не можна осуджувати, коли вона більше не є вільною.
Ми намагалися спочатку теоретично обґрунтувати необхідність логотерапії, показавши, що класична психотерапія неминуче робить психологічні помилки. У наступних розділах ми продемонструємо практичність логотерапії, а в останній частині книги наведемо докази її теоретичної спроможності, тобто відповімо на питання, якого вже торкались: чи можна застосовувати