– Тут, нагорі, сестри щоранку читають у коридорі молитву. Вони звуть це ранньою службою. Щоб і ми її почули, вони розчиняють двері до палат.
Безперечно, вони роблять це з добрим наміром, але в нас болять усі кістки, болять голови.
– Яке безглуздя, – кажу я. – Саме коли ми ледве поснули…
– Тут, нагорі, лежать легкопоранені, от вони і вважають, що так треба.
Альберт стогне. Я спалахую з гніву й кричу:
– Та замовкніть там нарешті!
За хвилину до нас заходить сестра. У своєму чорно-білому вбранні вона скидається на гарненьку ляльку-ковпачок для кавника.
– Зачиніть двері, сестро, – каже хтось із поранених.
– Двері відчинені, бо в коридорі промовляють молитву, – відказує вона.
– Але ми хотіли б іще поспати…
– Молитися краще, ніж спати. – Вона стоїть і безневинно всміхається. – До того ж уже сьома година.
Альберт знову стогне.
– Зачиніть двері! – гаркаю я.
Сестра зовсім збентежена, щось таке вочевидь не вкладається їй у голові.
– Але ж ми молимось і за вас.
– Дарма! Зачиніть двері!
Вона щезає, покинувши двері розчиненими. Знову чути, як вони там бурмочуть молитву. Від цього я ще дужче скаженію.
– Рахую до трьох, – кажу. – Коли за цей час вони не замовкнуть, я чимось у них пожбурю.
– І я теж, – озивається ще один поранений.
Я рахую до п’яти. Тоді беру пляшку, націлююсь і жбурляю її крізь двері в коридор. Пляшка розбивається на дрібні скалки. Молитва уривається. До нас входить зграйка сестер, вони лають нас, але досить стримано.
– Зачиніть двері! – галасуємо ми.
Вони щезають. Останньою йде та мала, що оце заходила до нас.
– Безбожники! – цвірінькає вона, але зачиняє за собою двері.
Ми перемогли.
Опівдні приходить інспектор лазарету й дає нам чосу. Він лякає нас в’язницею і навіть іще гіршим. Але цей лазаретний інспектор, так само як і продовольчий, – звичайний собі чиновник, хоч і носить довгу шпагу та еполети; тому навіть новобранці не сприймають його поважно. Хай собі балакає. Що він може нам зробити?
– Хто кинув пляшку? – питає він.
Поки я міркую, чи варто мені признаватися, хтось вигукує:
– Я!
Підводиться чоловік із скуйовдженою бородою. Усі надзвичайно здивовані, не розуміючи, навіщо він на це зголосився.
– Ви?
– Так точно. Мене роздратувало те, що нас даремно збудили, і я знетямився, тож не розумів, що роблю.
Він говорить як по писаному.
– Як вас звати?
– Йозеф Гамагер, резервіст другої черги.
Інспектор іде з палати.
Усі аж палають з цікавості.
– Навіщо ти сказав? Це ж не ти кинув.
Він шкірить зуби:
– Нічого! Я маю довідку про неосудність.
Тепер усі розуміють, у чім річ. Той, хто має таку довідку, може робити геть-чисто все, що йому заманеться.
– На фронті, –