Ельріхова гвинтівка ляскає коротко й сухо.
Нам дістався непоганий пост. Наше відділення з восьми чоловіків має охороняти село, яке військовим частинам довелося залишити, бо його надто сильно обстрілювали.
Найголовніше в нас завдання – стежити за продовольчим складом, який ще не весь вивезли. Ми маємо самі себе забезпечувати харчами з тих запасів. Це діло якраз для нас – для Кача, Альберта, Мюллера, Тьядена, Леєра, Детерінга. Усі тут, увесь наш гурт. Правда, Гайє вже помер. Але нам по-справжньому таланить, бо всі інші відділення мають набагато більше втрат, ніж ми.
За сховище ми обираємо собі бетонований льох, знадвору туди ведуть сходи. А вхід захищено спеціальним бетонованим муром.
Тепер ми розгортаємо бурхливу діяльність. Знову нам випала нагода відпочити не тільки тілом, а й душею. А таких нагод ми не пропускаємо, наше становище надто тяжке, щоб вдаватися до всяких там сентиментів. Це можливо тільки тоді, коли справи ще не зовсім кепські. А нам немає іншої ради, як бути практичними людьми. Настільки практичними, що іноді мені аж страшно стає, коли на мить сяйне якась думка з тих часів, довоєнних. Правда, такі думки затримуються у мене в голові ненадовго.
Нам доводиться сприймати своє становище якомога спокійніше. І ми не пропускаємо жодної можливості його полегшити, тож поруч із жахом війни, зовсім поруч, у нас живе бажання пустувати. Інакше ми не можемо й із запалом віддаємося пустощам. Ось і тепер ми завзято намагаємося створити собі ідилію – ідилію, звісно, в розумінні того, як нажертись і виспатися.
Насамперед застеляємо підлогу матрацами, що ми їх понатягали сюди з різних будинків. Солдатський зад теж не проти посидіти на м’якенькому. Тільки посередині сховища ми зоставили вільне місце. Потім забезпечуємо себе ковдрами й перинами, розкішними м’якими речами. У селі цього добра повно. Ми з Альбертом знаходимо велике розбірне ліжко з червоного дерева, до нього балдахін із блакитного шовку й мереживне покривало. Із нас піт лив дзюрком, поки ми дотягли те ліжко сюди, але ж не можна відмовити собі в такій розкоші, а надто коли її за кілька днів напевне розтрощить якийсь снаряд.
Ми з Качем вирушаємо в невеличку розвідку по будинках. Невдовзі вже маємо десяток яєць і два фунти досить свіжого масла. Раптом у кімнаті, де ми стоїмо, щось гупає і, пробивши стіну, повз нас, на відстані якогось метра, пролітає чавунна грубка й зникає за протилежною стіною. Зостаються лише дві дірки в стінах. Грубка потрапила сюди з іншого будинку, в який влучив снаряд.
– Нам пощастило, – шкірить зуби Кач, і ми шукаємо далі.
Нараз ми наставляємо вуха й мерщій вибігаємо. Та ось ми спиняємось, мов зачаровані: у невеличкому хлівці кувікають двоє живих поросят. Ми протираємо собі очі й знов обережно зазираємо туди: там справді поросята. Хапаємо їх – і сумніву немає, це дві молоденькі свинки.
Оце-то буде печеня! За якихось п’ятдесят кроків од нашого сховища стоїть будиночок, де квартирували офіцери. На кухні – здоровенна плита з двома конфорками, тут-таки ми знаходимо сковороди, каструлі й казани. Усе тут є, навіть купа дрібно наколених дров у повітці, – просто якийсь казковий