– Я теж, – каже Альберт. – А що можна ще зробити?
Розмова зацікавлює Кача. Він вимагає від Кропа пайку сочевиці, одержує її, довго щось обмірковує, а тоді каже:
– Напитися можна було б, та краще – мерщій на найближчу станцію – і додому, до жінки. То ж мир, Альберте, мир!..
Він порпається у своєму цератовому гамані, дістає звідти якусь фотокартку та з гордістю всім показує:
– Моя стара!
Тоді ховає картку й люто вигукує:
– Проклятуща, паскудна війна!..
– Тобі добре говорити, – кажу я, – у тебе є і син, і жінка.
– Еге, – погоджується він, – і я мушу дбати про те, як їх прогодувати.
Ми сміємося:
– За тим діло не стане, Каче, ти ж реквізуєш усе, що тобі треба.
Мюллер голодний і, мабуть, тому не задоволений відповідями. Він не дає Гайє Вестгузові помріяти про те, як той лупцюватиме Гіммельштоса.
– Гайє, а що ти зробив би, якби тепер настав мир? – питає Мюллер.
– Він би тобі відшмагав зад, щоб не починав таких балачок, – кажу я. – Чого це ти раптом?
– А чого корова на даху ожеребилася? – відрубує Мюллер і знову звертається до Гайє Вестгуза.
Гайє важко так зразу відповісти. Він хитає своєю поцяткованою ластовинням головою.
– Кажеш, коли вже не буде війни?
– Еге, ти тямущий хлопець.
– І тоді знову будуть жінки? – облизується Гайє.
– Авжеж, будуть.
– От сто чортів! – каже Гайє, і обличчя в нього лагіднішає. – Тоді я знайшов би собі огрядну молодичку, щоб з неї і куховарка була пристойна, та головне, аби в руки було що взяти – й притьмом у ліжко! Хлопці, ви тільки уявіть собі, справжня перина та ще на пружинному матраці! Та я цілий тиждень штанів би не натягав.
Усі мовчать. Картина надто звабна. Нас аж морозом проймає. Нарешті Мюллер отямлюється й питає:
– А потім?
Пауза. Тоді Гайє якось плутано пояснює:
– Коли б я був унтер-офіцер, то зостався б в армії на надстрокову службу.
– Чи ти, Гайє, здурів? – дивуюсь я.
Він спокійно відповідає теж запитанням:
– А ти коли-небудь різав торф? Ану, спробуй.
По тих словах він витягає з-за халяви ложку й устромляє її в Альбертів казанок.
– Гірше, ніж сидіти в окопах у Шампані, нічого немає, – заперечую я.
Гайє їсть і посміхається.
– Але торф різати довше. Та ще не можна й на годину вшитися.
– А все-таки, Гайє, вдома краще.
– Та не дуже, не дуже, – каже він і замислюється з розтуленим ротом.
З його обличчя можна прочитати, про що він думає. Про злиденну халупу на болоті, про важку роботу в пекучому степу від світання аж до вечора, про жалюгідну платню і брудну батрацьку одежу.
– А в армії у мирний час ніякого тобі клопоту, – просторікує він. – Щодня дають харч, а не дадуть, то знімеш галас; у тебе є ліжко й щотижня свіжа білизна, наче в якого дженджика; ти – унтер-офіцер, гарно вбраний, удень відбудеш службу,