На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Эрих Мария Ремарк
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn: 978-966-14-7517-4, 978-966-14-7194-7, 978-966-14-7521-1, 978-966-14-7520-4, 978-966-14-7519-8, 978-966-14-7518-1
Скачать книгу
і розпластуються. Нарешті! Однак то ще не кінець. Люди не можуть наблизитися до поранених тварин, що, нажахані, тікають, а весь біль виривається зойком із їхніх широко роззявлених пащ. Одна чорна постать припадає на коліна, лунає постріл, кінь падає, тоді ще один. Останній спирається передніми ногами в землю і крутиться, як карусель, крутиться навсидячки, видно, у коня розтрощений хребет. До нього підбігає солдат і стріляє. Повільно й покірно кінь падає додолу.

      Ми віднімаємо руки від вух. Того крику вже не чути. Тільки протягле смертне зітхання ще тремтить у повітрі. І знов у небі горять ракети, виють снаряди й сяють зірки, – це незбагненно.

      Детерінг іде й сердито бубонить:

      – Хотів би я знати, чим вони завинили.

      Тоді підходить ближче до нас. І говорить збуджено, майже врочисто:

      – Ось що я вам скажу: гнати тварину на війну – то найбільша підлота.

      Ми вертаємо назад. Уже час іти до машин. Небо трохи пояснішало. Третя година ранку. Віє свіжий, прохолодний вітер, у цей передсвітанковий час наші обличчя – сірі, страшні.

      Вервечкою важко тупаємо вперед через рови й вирви та знову потрапляємо в смугу туману. Качинський непокоїться, це погана ознака.

      – Що тобі, Каче? – питає Кроп.

      – Та я хотів би, щоб ми вже були вдома.

      «Вдома» – це означає: в наших бараках.

      – Тепер уже недовго, Каче.

      Але Кач нервується:

      – Не знаю, не знаю.

      Минаємо траншеї й виходимо на луку. З туману виринає лісочок; тут уже нам знайомий кожний клаптик землі. А ось і лісове кладовище, видно горбки та чорні хрести.

      Зненацька позаду розлягається посвист, він дужчає, виростає у страшний гуркіт. Ми пригинаємось – за сто метрів перед нами здіймається вогняна хмара.

      За якусь хвилину ще один снаряд влучає в ліс, над його верховіттям повільно злітає вгору купа дерев із землею, дерева одну мить висять у повітрі, а тоді розламуються на друзки. А вже сичать, мов клапани в паровому казані, нові снаряди… Починається шквальний вогонь.

      – Ховайсь! – репетує хтось. – Ховайсь!

      Та лука надто рівна, до лісу бігти далеко й небезпечно, сховатися можна тільки на кладовищі, серед могил. Ми біжимо туди, зашпортуючись у темряві, і кожен, наче його виплюнуто, притьмом прилипає до горбка.

      І саме вчасно. Темрява шаленіє. Усе навкруг бурхає, нуртує. Якісь величезні горбані, чорніші за ніч, гримотять над нами, пролітають далі. Полум’я вибухів осяває кладовище.

      Тікати нема куди. У світлі спалахів я зважуюся визирнути. Долина перетворилася на розбурхане море, вогні розривів здіймаються водограями. Перебратися через те море нікому не пощастить.

      Ліс щезає, його вбито в землю, розтрощено, пошматовано. Нам доведеться зостатися тут, на кладовищі.

      Перед нами розколюється земля. Дощем сипляться грудки. Мене щось шарпає. Снарядна скалка роздерла мені рукав. Стискаю кулак, та болю не відчуваю. Але це мене не заспокоює, рана завжди починає боліти трохи згодом. Обмацую руку. Вона не поранена, тільки подряпана. Зненацька щось оглушливо ляскає