– Усе добре, Роуз… Усе добре.
Очі в неї розширилися від жаху, наче щось напирало в голові зсередини.
– Тихше, тихше… Усе буде добре.
Сміховинно. Просто сміховинно. Нічого не буде добре. Вона застогнала, і тіло її скрутило болем.
– Тобі треба піти, – сухо мовила вона.
Я нагнувся до неї та поцілував у брову.
– Обережно.
– Це нічого. Я не захворію.
Насправді я не був упевнений, що не захворію, хоча тепер знаю, що це правда. А тоді, у свої сорок два роки (хоча виглядав я на шістнадцять – Роуз дала мені стільки), я не міг знати цього напевне. Мені просто було все одно. Після років без неї моє життя все одно втратило сенс.
Я не бачив Роуз із 1603-го, але кохання нікуди не зникло й не ослабло. І мені було боляче. Я б запросто проміняв той біль на будь-який фізичний.
– Ми з тобою були щасливі, правда? – ледь помітно всміхнулася вона.
Я згадав, як проходив повз амбар із вівсом та важкими кадубами з водою. Був ранок якогось давно забутого четверга, і я насолоджувався теревеньками з нею. Згадав радісну посмішку на її обличчі. Згадав тіло, яке викручувало не болем, а задоволенням: ми намагалися поводитися тихо, як мишенята, щоб не розбудити її сестру. Згадав довгу дорогу назад з переправи – як я тікав від бродячих собак та борсався у багнюці, поспішаючи до неї. Вона була метою всього, що я робив. Тоді всі наші розмови, взагалі все зводилося до найпростіших істин.
– Були, Роуз. Я кохаю тебе. Я до нестями тебе кохаю.
Я хотів підняти її та нагодувати пирогом з кролячим м’ясом чи вишнями, щоб їй стало краще. Я бачив, що їй неймовірно боляче – настільки, що вона охоче померла б просто зараз. Але я не розумів, що це означатиме. Я не знав, як світ продовжуватиме існувати після цього.
Але я хотів ще дещо дізнатися. Я сподівався отримати відповідь.
– Кохана, а де Маріон?
Вона довго на мене дивилася, і я вже підготувався до найгіршого.
– Вона втекла.
– Що?
– Вона була як ти.
Я не одразу зрозумів.
– Що? Вона не старішала?
Роуз говорила повільно, перериваючись на стогони та кашель. Я хотів її спинити – сказати, що вона не має нічого розповідати. Але вона вважала, що має.
– Не старішала. Вона не змінювалася – і люди почали помічати. Я казала, що нам доведеться знову переїхати, і її це дуже непокоїло. А потім прийшов Меннінґ…
– Меннінґ?
– І тієї ночі вона втекла. Я побігла за нею, Томе, але вона просто зникла. І більше не повернулася. Я не знаю, куди вона подалася і чи в безпеці вона. Знайди її. Молись. Будь сильним. Ти зможеш. А зі мною все буде добре. Я скоро зустрінуся з братами…
Мені ніколи не було так кепсько, але я готовий був віддати їй будь-що, навіть мою легендарну силу та майбутнє.
– Роуз, моя Роуз, я буду сильним.
– Будеш, – ледь чутно прошепотіла вона.
– О, Роуз…
Я знов і знов кликав її на ім’я. Мені потрібно