– Так-то воно так, – зітхнув невидимий співрозмовник, – пішли, чи що, в карти перекинемося, а то дивись, як море біснується. Палубу точно заллє, а мокнути мені щось не хочеться, нехай навіть і по пам'яті.
На палубі почулись кроки, які, на полегшення дівчини, затихли на іншому кінці судна. Заскрипіли давно не змащені двері, гулко грюкнули, і настала тиша. Вдалині біснувалася буря, підбираючись все ближче, щоб знову вдарити по кораблю.
Риль, скрючившись, сиділа в своєму хиткому сховищі. Лише гулкий звук ударів серця говорив, що вона жива і не перетворилася в одну з неспокійних душ, що населяли це плавуче корито. «Якщо повернуся, особисто того жартівника, що мене сюди закинув, освіжую. І ніхто мене не зупинить!»
Але для цього треба повернутися. Риль засумувала… Ментальний зв'язок з сім'єю не працює. Нікого з друзів вона докликатись не може. А це дуже погана ознака… дуже.
Сумні роздуми перервало сліпуче світло, що поглинуло судно. Пролунало басовите гудіння спрацьовуючих заклинань. «Потужно», – шанобливо оцінила Риль. Здавалося, що корабель підняли в повітрі і тепер він висить, заплутавшись у павутині білого світла.
– Тримай правий борт! Тримай, я сказав! – пролунав крик, що змусив її здригнутися.
– У нас прокол, капітане!
– Закрий чим хочеш, хоч дупою своєю! Стакс, твою за ногу, тримай правий борт, у тебе зараз саме все порветься, без жодної допомоги. Я тебе тоді самого на дрібні ганчірочки порву!
– Капітане, активність по лівому борту!
– Я тобі дам активність в одне місце! Ну, де ти її розгледів, сліпота інвалідна? Тобі просто ліхтар на захист кинули. Ну, куди ти потужність на себе забрав, безмозкість ходяча. Ти ж правий борт оголив! Поверни все, як було! Швидше, я сказав, швидше! Ще пара секунд, і ти у мене до кінця життя на річковий посудині веслом працювати будеш.
– Капітане, нестабільність по правому борту. Я не встигаю закладати діри. Капітане, нам не втримати щит!
– Тримати, сухопутні оселедці, тримати, я сказав! А-а-а, щоб вас мами ніколи на мої очі не показували. Пішли. Усе.
– Але капітане…
– Що «капітане»? Я не капітан. Я головлікар палати вбогих і криворуких. Саме час самому топитися.
– Капітане, можна хоч судно оглянути.
– Та що вже тепер оглядати. Всі, хто нам потрібен був, – тю-тю, витекли. Ручкою вам тільки, йолопам, помахали. На огляд півгодини.
Їм вистачило і десяти хвилин, щоб виявити притулок Риль.
Глава 2
Чоловіча рука міцно вчепилася в плече дівчини і, як цуцика, витягла на палубу.
Риль опинилася в оточенні похмурих фігур, закутаних у чорні плащі. Вони мовчки розглядали знахідку. Та ж, опинившись на палубі, що продувалася вітром, обхопила плечі, намагаючись зігрітися. Вигляд у неї був досить жалюгідним: мокра туніка прилипла до шкіри, майже нічого не приховуючи, босі ноги, вкриті гусячою шкірою, пританцьовували від холоду на місці, колись шикарні каштанові локони