– Щасливого Різдва.
Коли наступного понеділка я прийшов до редакції, щоб уперше сісти за свій власний письмовий стіл, то побачив на ньому конверт, перев’язаний стрічкою, і моє прізвище, надруковане шрифтом, який був популярним у минулі роки. Я розгорнув конверт. У ньому знайшов другу сторінку недільного номера нашої газети з моїм оповіданням, обведеним червоним олівцем, і невеличку цидулку з такими словами: «Це тільки початок. Через десять років я буду учнем, а ти – моїм учителем. Твій друг і колега Педро Відаль».
Мій літературний дебют пройшов бойове хрещення, і дон Басиліо, вірний своєму слову, надав мені можливість надрукувати ще кілька подібних оповідань. Але незабаром керівництво газети вирішило давати дозвіл на щотижневу публікацію шедеврів мого творчого натхнення лише в тому разі, якщо я сумлінно виконуватиму свої щоденні обов’язки в редакції газети за ту саму платню. Сп’янілий від гордині та виснаження, я проводив дні, перекомпоновуючи тексти своїх колег та редагуючи безліч повідомлень про всілякі події для того, щоб мати змогу вночі сидіти на самоті в порожній залі редакції й писати нескінченний серіал під назвою «Барселонські таємниці», наповнений таємничими подіями візантійського характеру, який я без перепочинку створював у власній уяві, безсоромно змішуючи в ньому Дюма зі Стокером, а Ежена Сю – з Февалем. Я спав лише три години на добу й уранці мав такий вигляд, ніби підводився не з ліжка, а з труни. Відаль, який ніколи не знав цього голоду, що не має нічого спільного з потребами шлунка, вважав, що він спалює мені мозок і що коли я й далі працюватиму в такому темпі, то не доживу й до двадцяти років, тож скоро йому доведеться влаштовувати мій похорон. Дона Басиліо моя фанатична працьовитість анітрохи не турбувала, але його непокоїло інше. Він із дедалі більшою нехіттю публікував кожен наступний розділ мого нескінченного авантюрного роману, засмучений і роздратований хворобливою атмосферою тих опусів, а також тим, що я нехтую свій талант, поставивши його на службу темам і сюжетам сумнівної якості й поганого смаку.
«Барселонські таємниці» незабаром створили справжню зірку, яка яскраво сяяла в небі газетних романів, тих, що їх публікують окремими порціями, – жінку з моторошною славою, спродуковану багатою уявою автора, якому щойно виповнилося сімнадцять років. Хлоя Перманьєр була чорною принцесою всіх фатальних жінок. Надміру розумна, а ще більш лукава, Хлоя Перманьєр носила корсети найновішої та найвитонченішої моди, а ліворуч від неї завжди стояв її коханець, загадковий Бальтасар Морель, потужний розум потаємного світу, який жив у підземному палаці, захаращеному чудернацькими машинами та моторошними реліквіями, і увійти туди можна було тільки через потаємний тунель, захований під катакомбами Готичного кварталу. Улюблений метод Хлої кінчати зі своїми жертвами – зваблювати їх за допомогою гіпнотичного танцю, під час якого вона скидала із себе весь одяг, а потім цілувала їх своїми отруєними нафарбованими губами, після чого нещасний мовчки помирав