Він підійшов до краю болота, коли вже зовсім розвиднілось. Увесь цей час Казан був переповнений якимось дивним відчуттям занепокоєння, і денне світло геть не розвіяло його. Нарешті він був вільним від людей, так від них далеко, що навіть запаху їхньої присутності в повітрі не відчувалося. Але й не пахло тут ні іншими собаками, ні саньми, ні вогнем, ні товариським спілкуванням чи їжею – усім тим, що для Казана вже давно стало частиною його життя.
Кругом панувала цілковита тиша. Болото лежало в улоговині між двох гірських хребтів. Тутешні смереки й кедри росли низько й так густо, що під ними майже не було снігу, а день скидався на сутінки. Найбільше бракувало йому двох речей: їжі й товариства. І вовча, і собача його сутності бажали втамувати голод, а для собачої важливо було ще й утамувати спрагу спілкування. Обидва бажання могла задовольнити його сильна вовча кров. Вона підказувала йому, що десь у цьому світі безгоміння між двома гірськими хребтами можна було знайти компанію для спілкування, і все, що треба зробити для цього, – це сісти й проквилити про свою самотність. Не раз у глибині його грудей щось починало тріпотіти, підніматися до горла й вилунювати зрештою жалібним скавулінням. Це було не до кінця народжене вовче виття.
Здобути харч виявилося легше, ніж голос. До полудня він піймав і з’їв великого білого зайця. Його тепла плоть і кров смакувала більше, ніж морожена риба чи сало з висівками. Це значно додало Казанові духу. По обіді він ганявся ще за багатьма зайцями й двох таки вполював. Досі він не знав захвату від переслідування. Тепер міг убивати скільки бажав, хоч навіть не з’їдав усього впольованого.
Але зайці не чинили опору, помираючи надто легко. На смак вони були дуже ніжні, та досить скоро Казанові набридло їх убивати. Він прагнув чогось більшого. Тепер він пересувався не скрадаючись і не ховаючись. Тепер він високо тримав голову. Його шерсть стирчала дибом, пухнастий хвіст гойдався вільно, як у вовка. Кожна волосинка в його тілі була повна жаги до руху, до життя. Він простував на північний захід, відповідаючи на поклик минулих днів, коли ще жив біля річки Маккензі, що текла за тисячу миль звідси.
Того дня йому траплялося багато слідів на снігу. До всіх він принюхувався й уже добре знав, як пахнуть відбитки копит лося й оленя, маленькі сліди від м’яких лап рисі. Він ішов у тропі за лисицею, діставшись місцини, з усіх боків оточеної високими смереками. На притоптаному снігу валялися совина голова, пір’я й нутрощі, а вся галявина була залита кров’ю. Так Казан дізнався, що він не один мисливець у тутешніх краях.
Під вечір він запримітив на снігу сліди, що дуже скидалися на його власні. Вони були зовсім свіжі, і від них віяло таким теплим запахом, що Казана знову почало наповнювати бажання сісти й заквилити, як вовк. Це бажання росло дедалі більше з настанням ночі, що вже опустила свої крила на ліс. Він ходив увесь день, та втоми не відчував. Тепер люди були далеко, а нічні сутінки якось дивно його звеселяли. Вовча кров у його жилах побігла все швидше.