Вони знову почали кружляти. Їхні очі все більше наливалися кров’ю, а губи були високо підняті. І тут стрибнув Казан, намагаючись смертельно вкусити свого супротивника за горло. Та й він промахнувся на дрібку. Вовк і собі ухилився й хапнув незахищений Казанів бік. Тієї ж миті по нозі собаки потекла кров, заливаючи червоним білий сніг. Пекучий біль у боці свідчив, що Казанів ворог був досвідченим у таких двобоях. Пес припав до снігу, витягнувши голову вперед і притиснувши горло до землі. Захистити горло й вижидати – такому виверту Казан навчився ще в щенячому віці.
Двічі вовк обійшов навколо Казана. Пес повільно повертався, упівока дивлячись на кривдника. Вовк стрибнув ще раз. Казан тим часом роззявив свою страшну пащу, бувши певен, що цього разу йому вдасться здійснити задумане. Та його зуби лише клацнули в повітрі. Зі спритністю кішки вовк перевернувся через себе й став на ноги.
Хитрість не вдалася, тож Казан, загарчавши по-собачому, кинувся на вовка. Один стрибок – і він досяг супротивника, навалившись на нього всією вагою свого тіла. Клацання зубів – Казан знову спробував уп’ястись у вовче горло, але, як і перед тим, схибив. Пес ще не отямився, а вовк уже в’ївся йому зубами в зашийок.
Уперше в житті Казан відчув жах і біль смертельної хватки. Він чимдуж шарпнув головою трохи вперед і клацнув зубами навмання. Його міцні щелепи зімкнулися на вовчій передній лапі, біля самого тулуба. Почувся хрускіт кісток і звук розірваної плоті. Коло вовків, що чекали на кінець битви, ставало тіснішим. Спостережники точно знали, що один із бійців буде подоланий ще до того, як розімкнуться щелепи. От-от хтось упаде, і тоді це стане фатальним сигналом, щоб добити невдаху.
Тільки густа шерсть, товста шкура на загривку й міцні м’язи врятували Казана від жахливої долі переможених. Вовк глибоко вп’яв свої зуби, та не досить глибоко, щоб погубити Казанове життя. І раптом пес, напруживши останні сили, скинув із себе наляглого супротивника. Хватка на його шиї послабшала. Ще один ривок догори – і він був вільний.
Одним махом він скочив на скульгавілого ватажка зграї й усієї вагою свого тіла вдарив його в бік. Казан знав, що такий стрімкий удар, якщо його завдати вчасно, мав більше шансів стати смертельним, ніж хватка за горло. Цього разу так і було: великий сірий вовк не втримався на ногах і лише на мить упав на спину, і саме тоді на безвладного ватажка накинулась його зграя, завзято прагнучи забрати останні краплини життєвої сили.
Важко сапаючи й стікаючи кров’ю, Казан виповз із сірої ревучої маси. Він охляв. У голові туманіло. Він мав лише одне бажання: швидше лягти на сніг. Але старий непомильний інстинкт застеріг його не піддаватися цій слабкості. Від зграї відійшла пригожа й проворна сіра вовчиця. Підійшовши до нього, вона лягла перед ним на снігу, а потім