– Не хвилюйся, ти їх не розбудиш, – вона хитнула головою у бік малечі. – Гадаю, вони напилися. Я перенесла їх сюди по одній, і вони навіть не прокинулися.
Він повернувся й поглянув на дівчаток, старшій з них було років п’ять, не більше. Він нічого не міг із цим вдіяти: вигляд дітей, які міцно спали, його дуже тішив.
– Серед них є і твоя? – запитав він. Усі троє були дещо схожими між собою. Та жодна не була подібна до Беверлі Кітінґ.
– Та, що в рожевій сукні, – відповіла вона, не відводячи погляду від підгузка, якого тримала у руці. – А двоє інших – то її двоюрідні сестри.
Потім вона осміхнулася:
– А ти хіба не змішував коктейлів?
– Спенсер уже пішов, – промовив він, хоча то й не було відповіддю на її питання.
Казенс не пригадував, коли останнього разу так хвилювався: ні перед злочинцями, ні перед судом, і вже напевне – ні перед жінками з памперсами в руках. Він спробував знову:
– Твій чоловік попросив мене, щоб я розшукав дитину.
Беверлі впоралася з роботою, поправила доньці сукенку і взяла її на руки.
– Ось і все, – промовила вона. Вона торкнулася носом до носика малої, і та всміхнулася й позіхнула.
– Комусь уже давно треба спатки, – Беверлі повернулася до колиски.
– Можна мені віднести її на кілька хвилин до Фікса? – попросив він. – А вже потім ти покладеш її спати.
Здивована Беверлі дещо схилила голову набік і поцікавилася:
– А навіщо вона Фіксові?
Усе навколо подіяло на нього – її світло-рожеві губи у напівтемній рожевій кімнаті, зачинені двері, хоча він і не пам’ятав, щоб сам їх зачиняв, аромат її парфумів, що якимось дивом зміг побороти звичний йому сморід відра для підгузків. Фікс просив його принести йому немовля чи лише знайти? Це не мало значення. Він сказав їй, що не знає, а відтак підійшов до неї, до її жовтої сукні, що здавалася тут окремим джерелом світла. Він відкрив обійми, і вона ступила у них разом із дитиною.
– То візьми її, – промовила вона. – У тебе є діти?
Але тієї миті вона вже була зовсім близько і поглянула йому в очі. Він однією рукою взяв немовля знизу, що практично означало, що він підвів руку їй під груди. Не минуло ще й року, як вона народила це немовля; хоча він і гадки не мав, який вигляд вона мала раніше, але йому було важко навіть уявити, що вона могла бути тоді гарнішою, ніж тепер. Тереза не дуже стежила за собою. Вона казала, що це неможливо, коли діти народжуються один за одним. Йому закортіло познайомити цих двох жінок, щоб продемонструвати дружині, що виходить, коли докласти хоч трішки зусиль. Та ні, навіщо? Навіщо йому знайомити Терезу з Беверлі Кітінґ? Другою рукою він обійняв її, його пальці торкнулися застібки-блискавки на спині. То діяла магічна сила джину з апельсиновим соком. Дитя вовтузилося між ними двома, і раптом він її поцілував. Отак закінчився цей день. Він заплющив очі й цілував її, аж поки та іскра, що пробігала у нього в пальцях щоразу,