– Микола тільки на випас коней повів, а вона вже козака обнімає, непостійна ти, Явдоха, дівка, – пожартував дядько Іван.
– А що мені, я молода, а хлопців – чимало, хочеш козака вибирай, хочеш жовніра. Он Марічка собі драгуна пригледіла, лежить на підводі весь білий, ледь живий.
– Зараз він не ворог, Явдоха, він зараз повержений ворог, значить, будемо його лікувати за законами військового часу, як військовополоненого, – заключив дядько Іван. – Сідай, хлопець, сідай зручно на кожух, зараз тобі жінки рани намажуть. Лікувати. Розумієш?
– Джьенкуе[9], – відповів на запрошення жовнір, сідаючи, – ай! – закричав він від несподіванки.
До нього підійшла Василина:
– А ну, покажи рану, – вона розірвала штанину, – так, осколок в нозі, операцію тобі будемо робити, терпи поки, як звуть тебе? – запитала вона молоденького жовніра. – Твоє ім’я?
– Мам на ім’є Радзимиш, – відповів жовнір.
– Скільки ж тобі років? Лят скільки? – запитав дядько Іван.
– Мам дваджьешьчя лят[10], – поляк показав двічі обидві долоні.
– Двадцять, який молодий, – сказала Одарка, – а моєму Олесю буде тридцять, а серце матері болить.
– Що ж з тобою робити? – запитала Василина хлопця. – Зараз самий раз операцію робити, сонце сідає, муха спати відлітає.
– Ось тобі й маєш, ось і поїли кулешу, – жалкував дядько Іван.
– На ранок залишати – втрата часу, – продовжувала Василина, – і запалення може піти, а там біди не оберешся. Будемо доставати, терпи, хлопець. Іван, неси дошки, давай, лягай на дошки. Явдоха, потримаєш його. Гликерія, дай йому пиття, баба Одарка, дайте йому щось в рот, щоб зціпив зуби.
Гликерія налила жовніру макового відвару, а баба Одарка піднесла стакан горілки.
– На, випий, легше буде, пий залпом, не замислюйся, – сказала вона.
Він слухняно ковтнув і обпік горло:
– Горжки[11].
– Пий, пий, до дна, – підбадьорила баба Одарка.
Хлопець випив і відкинувся на дошках.
Василина кип'ятила інструмент на багатті в солоній воді, а потім пронесла ніж над вогнищем. Гликерія в цей час перетягувала ногу жовніра джгутом.
– Ну, з Богом, Гликерія, тримай його, щоб не втік, – сказала Василина, вимивши руки горілкою і розрізаючи рану.
Марічка в цей час обробляла рани на грудях драгуна. Їй дуже хотілося подивитися, як мати і Василина роблять операцію, але драгун був у забутті, перетягнути його до вогнища було клопітно, потому вона обстежувала його рани, поки сідало сонце.
– Ти ба! Командир, мабуть, – підходячи, сказав дядько Іван, – бач, яке оздоблення, напевно оберст[12] драгунського полку, бачив я таких. Плащ дорогий, рукавички і штани шкіряні, бандолет[13] загубив, видно, в битві.
– Дядько Іван, а чого їх драгунами називають?
– У них прапорці з драконом, звідси і назва. Драгуни