– Чи ви, дідусь, іще не навоювалися?
– Ех, і на мій вік випало, і Хотинську пройшов, і під Переяславом. Так, були часи, як польське військо під Цецорою програло у османів, так поляки звернулися до козаків за допомогою, обіцяючи нам права і привілеї. Ми ж з поляками пліч-о-пліч стояли, не дали Осману завоювати Україну і Польщу. Так, ми тоді в третій раз Петра Сагайдачного гетьманом обрали, але він був поранений в руку отруєною османською стрілою і незабаром помер, залишивши нас у великій печалі. Ось так, – дід закурив люльку. – А ти куди?
– В балку йду, за травами.
– Мабуть, Гликерія обоз збирає? Невгамовна твоя мати. Молодчина. Багато козаків на ноги поставила. Я коли під Переяславом поранений був, мене теж одна козачка лікувала, зеленоока, кров із молоком, коса до поясу. А я так і не зміг твою бабусю забути, Уляну. Ось так-то. Ну йди, козачка, збирай трави, доки сонечко-ведришко Господь дає. Слава тобі, Господи, – перехрестився дід Яким.
Третій день їхали підводи на Корсунь. Вечоріло. Вирішили зупинитися на нічліг.
– Он місце гарне, – сказала Василина, козацька вдова.
Василина була міцної статури, сама грузила поранених козаків на підводи, збираючи їх після кривавих боїв. Чоловік її, козак Назар Писарчук загинув, коли їй було неповних двадцять п’ять. Дітей завести не встигли. Вже вісімнадцять років вдовувала вона. Сваталися до неї козаки, та не могла вона свого Назара забути.
– Зараз, баби, куліш зваримо, – сказала баба Одарка.
Бабусі було вже шістдесят три. Багато горя вона вхопила за своє життя, поховала спочатку чоловіка, а потім старшого сина. Ось і молодший поїхав з козаками під Корсунь. Дома Одарка оставила на господарстві двох невісток і чотирьох діточок. Нічого не могло утримати бабусю на місці, коли її єдиний син десь-то в поході.
А Явдоха була дівка молода, висока, шумна і весела. Кістки вправляла, лікувала розтягнення зв'язок. Ніяк не могла Явдоха нареченого вибрати, а вже двадцять шість стукнуло. Любила вона одного гармоніста, але він одружений був, а інші їй не сподобались.
Супроводжували обоз двоє козаків. Один з них, Микола, задивлявся на Явдоху, а вона всі його наміри зводила на жарти.
Жінки сіли біля вогнища. Василина, нарізаючи хліб, запитала:
– А що, Гликерія, твоєї Марічки не видно?
– Спить на підводі, степне повітря зморило, – відповіла Гликерія.
– Може, розбудиш, нехай поїсть?
– Хай спить, вранці поїсть.
– Хлопці, ідіть куліш їсти, – позвала баба Одарка.
– Ой, пахне як, – сказав Іван, сідаючи, – спасибі, жіночки, за частування.
– Спасибі, дядько Іван, будете говорити, коли поїсте, – сказала Явдоха. – Микола, а ти чого, сідай, не соромся, не вкушу, – засміялася вона.
– Ти би, Явдоха, не глузувала, а подала хлопцю хлібу, ось сало, їж, Микола, – пригощала Гликерія.
– І я кажу, все шуткуєш, Явдоха, так і в дівках засидишся, – сказав Іван.
– А ви мене, що, сватаєте, дядько Іван?
– І