Десь через рік ми з мамою та братом вже жили в місті Вест-Де-Пер, штат Вісконсин. Не знаю чому. У Вісконсині мешкала ще одна мамина сестра, Кел Веймер (королева краси Жіночого допоміжного корпусу Армії США[7] під час Другої світової війни), зі своїм товариським чоловіком, який полюбляв пиво. Імовірно, мама переїхала, щоб бути ближче до них. Якщо це так, то я не пригадую, щоб ми бачилися з Веймерами. Хоч би з кимось із них. Мама працювала, але що саме вона робила, я теж не пам’ятаю. Хочеться сказати, що вона працювала в пекарні, але, здається, це було пізніше, коли ми переїхали в штат Коннектикут, аби жити ближче до маминої сестри Лоїс та її чоловіка (Фред не любив пива, та й товариства теж. Він носив стрижку бокс, виховував дітей і гордо їздив на кабріолеті з піднятим верхом – хтозна-чому).
У вісконсинський період через нас пройшла ціла валка нянь. Не знаю, чому вони йшли від нас: чи то зі мною та Девідом було важко впоратися, чи то вони знаходили роботу, де платили краще, а чи то мамині вимоги виявлялися вищими, ніж няньки готові були потягти, але знаю точно – нянь було багато. Єдину, кого я хоч трохи запам’ятав, звали чи то Ю́ла, чи то Б’юла. Це була дівчина-підліток, велика, як хата, і страшенна реготуха. Юла-Б’юла мала прекрасне почуття гумору – я це розумів навіть у чотири роки, – але воно було небезпечне: у кожному вибуху веселощів за плесканням рук, стрясанням сідниць і закиданням голови міг чаїтись удар грому. Дивлячись відео з прихованих камер, на яких справжні няні зненацька спалахують і б’ють дітей, я завжди згадую час, проведений з Юлою-Б’юлою.
Чи була вона така ж жорстока до Девіда, як до мене? Не знаю. Його немає на жодній з моїх картинок. Крім того, він менше ризикував потрапити у шквал урагану «Юла-Б’юла»: у свої шість років він уже ходив у перший клас, тому більшу частину дня був далі ніж на відстані гарматного пострілу.
Юла-Б’юла розмовляла по телефону, сміялася з кимось і підманювала мене до себе. Вона мене обнімала, лоскотала, доводила до сміху, а тоді, не припиняючи сміятись, давала такого ляпаса, що збивав мене з ніг. Відтак лоскотала босими ногами, доки ми обоє не починали сміятися знову.
Юлі-Б’юлі часто здувало живіт, її бздо було гучне та смердюче. Іноді, в стані метеоризму, вона кидала мене на диван, сідала сракою у вовняній спідниці мені на обличчя й давала газу. «Бдищ!» – викрикувала вона на піку веселощів. Мене ніби огортав феєрверк болотного газу. Я пригадую темряву, відчуття задушення, а ще пам’ятаю сміх. Бо хоча, з одного боку, було страшно, з другого – було також і доволі смішно. Можна сказати, що Юла-Б’юла певним чином підготувала мене до літературної критики. Після того як дев’яностокілограмова нянька пердить