Мене не надто цікавив друкарський процес, мене також узагалі не цікавили таємні знання щодо проявлення плівки та друку фотографій. Мені було байдуже до герстівських перемикачів передач[34], виготовлення сидру та пошуку формули, яка відправить твою пластмасову ракету в стратосферу (зазвичай вони не перелітали навіть через наш будинок). Що мене дійсно цікавило між 58-м і 66-м роками – це кіно.
На момент, коли п’ятдесяті поступилися місцем шістдесятим, у нашому регіоні було лише два кінотеатри, і обидва в Льюїстоні[35]. В «Емпайрі» відбувалися прем’єри, там показували діснеївські фільми, епічне біблійне кіно та мюзикли, в яких ансамблі прилизаних людей співали й танцювали. Я ходив на всякі фільми, якщо було кому мене відвезти – зрештою, кіно є кіно, – але вони мені не вельми подобалися через свою обридливу правильність, передбачуваність. Дивлячись «Пастку для батьків», я сподівався, що Гейлі Міллз зустрінеться з Віком Морроу зі «Шкільних джунглів»[36]. Це бодай трохи оживило б сюжет. Мені здавалося, одного погляду на викидний ніж Віка і в його гострі очі було б досить, аби Гейлі переосмислила свої дріб’язкові домашні проблеми. І, лежачи в ліжку під своєю косою стіною та слухаючи вітер у кронах чи щурів на горищі, я мріяв не про Деббі Рейнолдс у ролі Теммі, й не про Сандру Ді в ролі Ґіджет[37], а про Іветт Вікерс у «Нападі гігантських п’явок» і про Луану Андерс у «Божевіллі 13»[38]. Не було мені діла до краси, не було мені діла до радості, ні до Білосніжки та семи тих чортових гномів. У тринадцять років я хотів чудовиськ, які пожирали цілі міста, радіоактивних трупів, які вилазили з океану та жерли серферів, і дівчат у чорних ліфчиках, які були на вигляд як бидло з трейлерного парку[39].
Фільми жахів, наукова фантастика, кіно про банди тінейджерів у пошуках сексуальних пригод, про лузерів на мотоциклах – ось від чого зашкалювали мої прилади. Усе це показували не в «Емпайр» на верхньому краю Лісбон-стрит, а в кінотеатрі «Рітц», ген унизу, серед ломбардів та недалеко від магазину одягу «Луїс», де в 64-му я купив свою першу пару бітлівських шузів. Від мого дому до «Рітца» було 22 км, я їздив туди на попутках щовихідних протягом восьми років між 1958 і 1966 роками, доки нарешті не отримав водійські права. Іноді я ходив у кіно зі своїм другом Крісом Чеслі, іноді сам, проте головне, що ходив завжди, пропускав лише через хворобу чи з інших поважних причин. Саме в «Рітці» я подивився «Я вийшла заміж за космічного монстра»[40] з Томом Трайоном, «Привид у домі на пагорбі» з Клер Блум та Джулі Гарріс, «Дикі янголи» з Пітером Фондою та Ненсі Сінатрою. Я бачив, як Олівія де Гевілленд виколює Джеймсу Каану очі саморобними ножами в «Леді у клітці», як Джозеф Коттен повстає з мертвих у «Тихше, тихше люба Шарлотто», дивився, затамувавши подих (і з неабияким хтивим інтересом), чи повністю Еллісон Гейс виросте зі