Тримаючи ступню в долоні, він схопив уламок великим та вказівним пальцями й акуратно потягнув. Камілла, на мить скривившись, затамувала подих.
Чарльз відскочив, наче ошпарений. Він знову спробував торкнутися ноги сестри, але не зміг себе змусити. Його пальці повністю вкривала Каміллина кров.
– Ну, давай далі, – заспокоївшись, рівним тоном промовила дівчина.
– Не можу. Боюся зробити тобі боляче.
– Мені й так болить.
– Не можу, – жалюгідно подивився на неї Чарльз.
– Відійди, – нетерпляче проштовхнувся вперед Генрі, став перед Каміллою навколішки й узяв її ступню в руку.
Чарльз відвернувся. Він був майже такий самий блідий, як і сестра. Я аж замислився про істинність тих давніх історій, у яких близнюки відчувають фізичний біль одне одного.
Камілла широко розплющила очі та смикнулася; Генрі тримав у закривавленій руці криву друзку скла:
– Consummatum est,[68] – оголосив він.
Френсіс заходився мастити рану йодом і накладати пов’язку.
– Господи, – зітхнув я, розглядаючи заюшений кров’ю шматок скла проти сонця.
– Молодчинка, – похвалив Каміллу Френсіс, намотуючи бинт навколо стопи. Як і в більшості іпохондриків, його тон був на диво заспокійливим, наче в доглядальника. – Подивись, навіть не заплакала.
– Не настільки боліло.
– Та де там «не настільки», – заперечив їй Френсіс. – Ти просто дуже хоробра.
– Справді, хоробра, – підсумував, зіпнувшись на ноги, Генрі.
Пізніше того самого дня ми з Чарльзом сиділи на ґанку. Надворі раптово похолодало, небо й далі було ясним, але здійнявся вітер. Прийшов пан Гетч розпалити камін, і я відчув легкий відтінок запаху дров у багатті. Френсіс теж перебував усередині, бо займався нашою вечерею, він співав, і його високий чистий голос трохи не в лад линув із кухонного вікна.
Поріз Камілли виявився нестрашним. Френсіс звозив її у травмпункт (із ними зголосився і Банні, бо дратувався через те, що проспав усі пригоди), і вже за годину вони всі повернулись, із шістьма швами на нозі в Камілли та пляшечкою «Тайленолу» з кодеїном. Тепер же Банні з Генрі грали на галявині в крокет, і Камілла склала їм компанію, пристрибуючи на здоровій нозі та інколи спираючись на великий палець другої, – така її плигуча хода з веранди здавалася напрочуд кумедною.
Ми з Чарльзом пили віскі з содовою. Він намагався навчити мене грати в піке («У нього ж грає сам Родон Кроулі[69] в “Ярмарку суєти”»!), але учень із мене вийшов такий собі, тому карти лежали забуті на столі.
Чарльз відсьорбнув із чарки. Він і не думав перевдягатись, а тому цілий день проходив у халаті.
– Шкода, що завтра доведеться їхати назад у Гемпден, – проказав він.
– Моя б воля, не вертався би, – підтакнув я. – А отак би й жив тут з усіма вами.
– Може, це ще й станеться.
– Що?
– Я не кажу, що зараз. Але, здається, це