– Ні, не в мене.
– Ти певен?
– Його тут немає, Меріон.
– Банні! – лиховісно кричить вона. Жодної відповіді.
– Банні!
І тут, ставлячи мене в дуже незручне становище, у дверях із покірним поглядом мав звичку з’являтися Банні.
– Привіт, серденько.
– Де ти валандався? Він гмикає і мимрить.
– Гадаю, нам треба поговорити.
– Серденько, я зараз зайнятий.
– Що ж… – вона, бува, погляне на свій вишуканий маленький годинник Cartier, – я додому. В тебе є ще тридцять хвилин, а потім я йду спати.
– Гаразд.
– Значить, побачимося за двадцять хвилин.
– Агов, зажди. Я не казав, що прийду…
– Ну, тоді побачимося через якийсь час, – каже вона й іде.
– Нікуди я не піду, – заявляє мені Банні.
– Я б не йшов.
– От скажи мені, кого вона із себе корчить?
– Не йди.
– Одного разу я таки маю дати їй урок. Я зайнята людина. Постійно в русі. І мій час належить мені.
– Саме так.
Минає пауза, ніякова мовчанка. І Банні врешті-решт каже:
– Певно, я все ж піду.
– Гаразд, Бане.
– Ти не зрозумів, я не до Меріон, – обороняючись, твердить він.
– Звісно.
– Так-так, – неуважно промовляє він і шумно залишає кімнату.
Наступного дня вони з Меріон ідуть обідати або прогулюються біля ігрового майданчика.
– То ви з Меріон помирилися, еге ж? – цікавиться хто-небудь із нас при зустрічі з Баном сам на сам.
– А то, – присоромлено відповідає Банні.
Вихідні у Френсіса за містом стали найщасливішим періодом. Листя на деревах того року швидко пожовкло, але тепло протрималось аж до кінця жовтня, тому більшість свого дозвілля ми проводили на вулиці. Якщо не рахувати кількох матчів у теніс спроквола (під час яких м’ячі часто летіли за межі корту, і ми їх неохоче шукали, розгортаючи високу траву ручками ракеток), то активним відпочинком ми не займалися. Щось в атмосфері навколо цього місця навіювало на нас величні лінощі, яких я не пам’ятав із дитинства.
Тепер, коли все це пригадую, то складається враження, ніби за містом ми постійно щось пили. Ні, не запоєм, але тоненька цівочка алкоголю починала точитися коктейлями «Кривава Мері» від самого сніданку й не спинялась аж до вечері. Тож не виключено, що саме вона зумовлювала наш апатичний стан. Беручи з собою книгу на природу, я неодмінно потім засинав у кріслі, практично одразу; варто було піти поплавати на човні – я дуже хутко зморювався від веслування й просто дозволяв суденцю дрейфувати кілька годин. (Ох і човен! Навіть зараз інколи, коли приходить безсоння, я намагаюсь уявити, що лежу в тім човні, вмостивши голову на кормові бруси, дерево борта протікає, і жовте березове листя запливає всередину, торкаючись