Найбільше мені подобалися двійнята. Вони ставилися до мене в доброзичливий, не заготований наперед спосіб, завдяки якому я міг думати, що знайомий із ними значно довше. А від Камілли я був просто в захваті. І хоча мені страшенно припадало до вподоби її товариство, водночас при ній я почувався трохи ніяково. Не через те, що вона була недостатньо чарівною або доброю, а від надміру бажання справити на неї враження. Мені завжди не терпілося побачити її й водночас тривожно думалося про наші зустрічі, тож комфортніше я почувався поруч із Чарльзом. Він був страшенно подібний до сестри, імпульсивний, щедрий, але відрізнявся різкішими перепадами настрою. Хоч він вряди-годи й потерпав на тривалі напади пригніченості, та при цьому лишався не менш говірким. Був він у гуморі чи ні, а в компанії з ним це не відчувалося. Ми брали машину в Генрі, їхали в Мен, де він їв свій подвійний сандвіч в улюбленому барі; подорожували до Беннінгтона, Манчестера, канідрому для англійських хортів у Поуналі, де він якось купив застарого для перегонів собаку, аби тільки порятувати його від присипляння. Пса назвали Фрост. Той полюбив Каміллу й тинявся слідом за нею. Генрі цитував довгі абзаци про Емму Боварі та її левретку: «Sa pensée, sans but d’abord, vagabondait au hasard, comme sa levrette, qui faisait des cercles dans la campagne…»[62] Собака виявився не тільки старим, а й нервовим. Одного яскравого грудневого ранку, коли він радісно погнався за вивіркою та стрибнув з ґанку, з ним трапився серцевий напад. Не можна сказати, що це стало для всіх сюрпризом, адже чоловік із канідрому попереджав Чарльза, що пес навряд чи протягне довше ніж тиждень. Але двійнята все одно засмутились і того невеселого дня поховали свого улюбленця в саду на задньому дворику Френсісового будинку, де його тітоньки вже зробили хитромудре кладовище для котиків зі справжнісінькими надгробками.
Той пес любив також Банні. Щонеділі він ходив на довгі виснажливі прогулянки з нами двома за містом, навпростець через огорожі та потічки, болота й пасовиська. Банні й сам душі не чув у таких прогулянках, немов якийсь підстаркуватий цуцик, тому блукати з ним означало тяжко трудитися. Тим паче що іншого товариства, крім собаки й мене, йому було не відшукати. Завдяки цьому я добре вивчив околиці Гемпдена, дороги лісорубів і мисливські стежини, всі заповідні водоспади в околиці та потаємні ставки для купання.
На превеликий мій подив, дівчина Банні, яку звали Меріон, з нами практично не водилася; частково, я гадаю, тому, що він і сам не прагнув її товариства в такі моменти, а також через те, що ми її цікавили ще менше, ніж вона нас. («Їй страшенно подобається тусити зі своїми подружками, – Банні якось став вихвалятися переді мною та Чарльзом. – Вони багато базікають про шмотки, хлопців і всяку таку фігню. Ну, ви розумієте».)