Таємна історія. Донна Тартт

на землю видовжені покручені тіні. Ми довго йшли, нічого не говорячи. У повітрі носився вогкий присмак далеких вогнищ із різкими нотками присмеркової прохолоди. Навколо не лунало ані звука, якщо не рахувати рипіння наших черевиків по гравійній доріжці та свистіння вітру у верхівках бору; мене хилило на сон, при цьому боліла голова й ніяк не відпускало загальне враження примарності всього, що відбувається навколо, ніби я блукаю уві сні. Щосекунди я очікував різкого пробудження з головою на купі книжок, якими завалений мій письмовий стіл. Сам і в темній кімнаті.

      Раптом Камілла зупинилась і приклала палець до губ. На мертвій деревині, надвоє розчахнутій від удару блискавкою, примостилися три велетенські чорні пташини, надто великі для ворон. Я ніколи раніше таких не бачив.

      – Круки, – проказав Чарльз.

      Ми стояли як укопані й роздивлялися пернатих. Один птах незграбно поскакав до кінця гілки, що рипіла та гойдалася під його вагою, аж доки не змусила стрибуна злетіти. Жваво залопотівши крилами, за ним подались і двійко інших. Птахи зробили коло над галявиною в трикутному шикуванні, відкидаючи три темні тіні на траву.

      Чарльз розсміявся:

      – Це ж ми троє. Б’юсь об заклад, ми стали свідками справжнього пророцтва по-авгурськи.[47]

      – Лихого?

      – Про що? – спитав я.

      – Не знаю, – відповів Чарльз. – Це Генрі в нас орнітомант. Пташиний віщун.

      – Справжній римлянин. Він такий. Він би точно розказав.

      Ми повернули додому, і з маківки невисокого пагорбка я вже міг роздивитися непривітні на такій відстані фронтони Монмут-Гаусу. Небо було холодним і порожнім. У сутінках сплив сріблястий, схожий на біле півколо нігтя місяць. Я ще не звик до таких понурих осінніх надвечірків, до прохолоди й ранньої темряви; ночі приходили надто швидко, і тиша, яка западала на луки надвечір, сповнювала мене дивним, тремким сумом. У поганому гуморі я подумав про Монмут-Гаус: його порожні коридори, старі газові пальники та ключ, який відмикає двері в мою кімнату.

      – Ще побачимося, – попрощався Чарльз перед парадним входом до корпусу, а його обличчя здалося мені блідим у світлі лампи на ґанку.

      На відстані я бачив вогні у вікнах їдальні, по всій довжині Трапезної; у вікнах рухалися темні силуети.

      – Було прикольно. – Я засунув руки глибше в кишені. – Може, сходимо разом повечеряємо?

      – Боюся, не вийде. Нам уже час додому.

      – А, ну ясно, – я промовив у відповідь, розчарований, але зітхнув із полегшенням. – Тоді якось іншим разом.

      – Слухай, а знаєш?… – Камілла глянула на брата. Той насупився.

      – Гмм, маєш рацію.

      – Ходімо вечеряти до нас, – запропонувала Камілла, скорившись раптовому імпульсу та розвернувшись до мене.

      – О ні, – хутко відмовився я.

      – Будь ласка.

      – Дякую, але не можу. Все насправді гаразд.

      – Та ходім, – люб’язно підтримав сестру Чарльз. – Нічим особливим ми тебе не почастуємо, але будемо раді бачити в себе.

      Я відчув приплив удячності