– Та ну тебе. Ти що, жартуєш?
– Аніскілечки, – легко зізнався він. – Навіть десятьох центів не нашкребу. Я б вивернув перед тобою кишені, але ж наш Прудконіжка побачить.
Раптом і я пригадав про злюку-офіціанта, котрий зачаївся в тінях і з безсумнівною цікавістю дослухався до нашого діалогу.
– Скільки ж там?
Його палець невпевнено пробігся колонкою цифр:
– Разом вийшло двісті вісімдесят сім доларів і п’ятдесят дев’ять центів, – промовив він. – Не рахуючи чайових.
Сума мене приголомшила. А ще я був розгублений від того, що Банні геть не турбувався.
– Багато.
– Ну, ти ж у курсі, випивка, вона така…
– То що робитимемо?
– А може, ти б їм чек міг виписати? – між іншим поцікавився Банні.
– Немає в мене чеків.
– Ну то кредиткою.
– І кредитки немає.
– Та давай.
– Та не дам, – я дратувався дедалі більше з кожною секундою.
Банні відсунув стілець, підвівся і з підкреслено недбалим виглядом обвів ресторан зором, ніби детектив прогулювався по вестибюлю готелю. На якусь мить мені навіть здалося, що він зараз туди й дремене. Банні поплескав мене по плечу:
– Не рипайся, старий, – прошепотів він, – я зараз сходжу дзвякну декому.
І пішов, запхавши кулаки в кишені та блимаючи білими шкарпетками з-під штанів у тьмяному світлі.
Його не було дуже довго. Я вже засумнівався, чи він повернеться, чи потайки не виліз через вікно, лишивши мене самого давати раду рахунку, коли нарешті вдалині гупнули двері й Банні прогулянковим темпом повернувся на місце.
– Не переживай. Не переживай, – упав він на стілець. – Усе добре.
– Що ти зробив?
– Зателефонував Генрі.
– Він приїде?
– На раз-два.
– Злиться?
– Нє-а, – Банні буквально відмахнувся від цієї думки. – Радий нас виручити. Тільки між нами: гадаю, він до чортиків задоволений, що в нього з’явився привід подихати свіжим повітрям.
Минуло, певно, десять украй незручних хвилин, протягом яких ми вдавали, що досьорбуємо з філіжанок гущу своєї крижаної кави, і в залу зайшов Генрі, тримаючи книжку під пахвою.
– Бач? – прошепотів Банні. – Я знав, що він приїде. О, привіт, – привітався він, щойно Генрі підійшов до нашого стола. – Який же я радий тебе тут бачити…
– Де рахунок? – беземоційним і нещадним голосом проказав Генрі.
– Та ось, старий друже, – відказав Банні, видлубуючи папірець поміж чашок та фужерів. – Тисяча подяк тобі. Я тобі страшенно завинив…
– Привіт, – холодно привітався Генрі, повертаючись до мене.
– Привіт.
– Як справи? – Він говорив, ніби робот.
– Нормально.
– Ось, на, друзяко, – Банні таки розшукав чек.
Генрі уважно вдивлявся в загальну суму, його обличчя лишалося незворушним.
– Що ж, – не вгавав зі своєю товариськістю Банні, чий голос лунко звучав у порожньому