Княгиня і хан. Валентин Чемерис

приходила відмова. Навіть перед смертною загрозою, що нависла над Руссю. А вона вже не була єдиною та згуртованою, як славилася колись у давні часи. Міжусобиці нищили Русь. Про це ще автор «Слова о полку Ігоревім» з гіркотою і болем душі писав, благаючи руських князів схаменутися і стати проти ворога дружно – плече в плече. А натомість:

      У боротьбі з поганими

      Між князями нема ладу:

      «І се – моє, і те – моє»,

      Говорить брат брату.

      Й стали князі річ дрібну

      Великою звати,

      І самі на себе

         Крамолу кували,

      А погани Руську землю

      Між тим шматували…

      Розлилися в землі Руській,

         Превеликі жалі,

      Розлилась печаль велика

         Скрізь по Руській землі.

      Кували між собою

         Перемови. Змови,

      Замість об’єднатись…

      А погани люто

      На землю Руську

      Беззахисну набігали, —

      Плюндрували-грабували…

      Отак було – тут нічого не зміниш і нічого додати.

      Упродовж не одного століття, коли свої крамолу на Русі кували, а погани, звісно, користувалися міжусобицями та на Руську землю набігали. І частенько роз’єднаних русичів змагали, бо не стояли русичі заодно.

      Але й тоді, коли вороги отчину руську потоптом проходили, князі між собою кували змови, допомагаючи своїм ворогам.

      Першою спізнала лиха Київська Русь, а потім – і Північно-Східна… Рязанське князівство повело в сім ділі печальнім перед: вороги вже вогнем і залізом по Русі потоптом проходили, а князі ще не могли ніяк зібратися та об’єднатися – навіть і перед смертною загрозою, що нависла над рідним краєм, коли в полум’ї та крові постало невідворотно: бути чи не бути?… Князям треба б казати «бути», однак робилося все, щоб «не бути».

      Юрій, князь рязанський, коли вже загарбники стояли гамірним табором на березі річки Вороніж, ледве спромігся зібрати раду: великого князя владимирського Георгія Всеволодовича, братів своїх, князя муромського Данила Інгваровича, князя коломенського Гліба Інгваровича, князя красного Олега, князя пронського Всеволода, ще одного чи двох удільних князьків – і все. Решта не відгукнулися, діючи за відомим прислів’ям: моя хата скраю, мені це й не болить… На Рязань посунули мунгали – нехай Рязань і викручується, а нас, дасть Бог, лихо-біда стороною обійде.