Нарешті, у нього народилася довгоочікувана дитина. Бо довго-довго те дитятко чекали. Княгиня й на богомілля ходила, і на церкви жертвувала, і била поклони перед іконами, благаючи послати дитятко. І ось небеса зглянулися. Потім з’явиться й син-спадкоємець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила її до грудей, наспівувала:
Котку сіренький,
Котку біленький,
Котку волохатий,
Не ходи по хаті!
Не ходи по хаті,
Не буди дитяти!
Дитя буде спати,
Котик – воркотати.
Ой на кота-воркота,
На дитину дрімота,
А-а, люлі…
Князь не зайшов до палат, а вбіг – збуджений, захеканий.
– Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгині Феодулії, жони своєї. – Показуй же мені хутчій дитятко наше!..
І коли княгиня усміхаючись подала йому сповиток із малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув:
– Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як і ми з тобою, моя люба. Як по-грецькому буде «щаслива»?
Феодулія була грекинею родом із Візантії, грецька мова – її рідна, але й руську вона вже знала, як рідну.
– Евпраксія! – вигукнула.
– Так і назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксією. Себто – щасливою.
В Умані, у княжому теремі батька, минули перші шістнадцять літечок Євпраксії. Дівчинка була височенькою, стрункенькою і вельми гарненькою. Навколо голівки вінцем дві заплетені коси. Темно-карі, такі жваві й проникливі оченята, злегка смагляве личко… Сміється так гарно, що послухаєш її – то лише сміхом будеш зачарований. Вже почали до княжої доньки свататись хлопці-молодці, але всі отримували відмову. Мала ще дівонька. Хай ще рік-два підросте. Аж року 1232-го в Умань заїхав рязанський княжич Федір, син тамтешнього великого князя Юрія Інгваровича. І як побачив Євпраксію, так і вигукнув:
– Моя! Оце вже моя!
Євпраксія зашарілась, зарожевіла, як півонія, що з пуп’янка почала ставати квіткою, і, затуляючи личко руками, побігла до княгині-матінки.
– Мамо, мамуньо! Я не відаю, що зі мною коїться…
– А що ж з тобою коїться, дитино моя? Чи ти, бува, не закохалася в рязанського княжича?
– Ой, не знаю, матінко, не знаю… І не відаю, але рязанський княжич Федір мені чомусь… любий. Мовби я скільки живу, стільки й знаю його, хоч він зі своєї Рязанщини вперше заїхав до нашої Умані…
– Пропала дівка… – посміхнулася мати, але посміхнулась чомусь журно – не хотілося розлучатися з любою донькою. Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковім гніздечку, як уже пора їй вилітати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться їхати аж до Рязані. Хоча таке князівство, як Рязанське, не шкода княгиньку й віддавати. Буде вона там у теплі та затишку…
Вже й свати на порозі. Неблизький шлях