З ним охоче знайомляться видатні люди, підтримують його в усьому. Його поезії нелегально поширюються в рукописах, ім’я переслідуваного поета стає відомим і за межами імперії. У Лейпцигу на початку 1859 року виходить збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», у якій вперше під назвою «Думка» було опубліковано «Заповіт».
Нарешті, наприкінці травня 1859 року поет після довгих клопотів одержує дозвіл виїхати в Україну. Але таємна поліція і тут не полишає свого нагляду. За поетом всюди слідує таємна пошта жандармського управління з інструкціями щодо нагляду. В той приїзд Шевченка на Батьківщину – як час покаже, він виявиться останнім, – майже кожен його крок занотовано у поліційних документах.
Детально зафіксована в них його мрія купити в Україні землю, збудувати хату, одружитися, зокрема і про його поїздку до села Пекарі біля Канева, де йому найбільше сподобалася гора Чернеча. За доносом про розмови із селянами Пекарів, його схоплять і під пильним наглядом жандармів доправлять до Києва, а там накажуть негайно повертатися до Петербурга.
Та перед арештом він встигне побувати в рідних місцях, відвідає сестру та братів. І навіть встигне посвататись у рідному селі до своєї давньої симпатії, дівчини на ймення Феодосія.
Феодосія все ще була незаймана, і Тарас пішов до отця Григорія свататись. І дівчину на те сватання було покликано.
Тарас Шевченко почав урочисто:
– Отче Григорію і ви, матінко, прошу вас – віддайте за мене свою Феодосію.
Отець Григорій зиркнув чомусь важко, з-під лоба, на дочку.
– Добігалася, дівко? Що тепер скажеш, дщер моя? Ось мій колишній наймит (це неприємно різонуло Тараса) прибув тебе сватати. Чи згодна ти, дщер моя, за нашого наймита віддатися?
Феодосія – о боги, як вона погарніла, розквітла, наче маківка на плесі, – поспішно випалила:
– Згодна, таточку, згодна. Я всі ці роки чекала Тараса.
– Чув? – отець Григорій повернувся до Тараса. – А тепер слухай, що скажу я. Так ось: я ніколи не віддам дочку свою за колишнього кріпака, за того, хто пас моїх овець та був погоничем моєї буланої кобили!
Помовчав і наче добивав Тараса далі:
– Наймит моїм зятем ніколи не буде! Та й Феодосія достойна кращої пари, як вчорашній розбійник, якого сам цар запроторив у солдатчину на край світу.
І отець Григорій заходився наставляти на шлях істини дочку.
– За кого ти хочеш піти, нерозумна? За нашого наймита? Схаменися! Та він же… він же розбійник, його сам цар заслав бозна-куди! Із забороною писати й малювати.
Штемпель на ньому такий поставив, як припечатав. За ним жандарми всюди сунуть. А я… я дочку за нього віддам? Стане цареві відомо, крикне він: а подати сюди отця Григорія, який розбійнику штемпельованому дочку віддав… Та од нас усі одвернуться. Ще й зневажатимуть мене, що дочку свою за наймита віддав.
Феодосія