Але як не намотуй те ганчір’я на ногу, як не зв’язуй його мотуззям, воно – чи й багато встигнеш пройти, провалюючись в кучугурах, – сповзає з ноги, його знову і знову доводиться перемотувати. А доки перемотає, відстане від обозу, тоді надсилу доводиться, долаючи завію, наганяти обоз, а доки наженеш, ганчір’я з ноги знову розмотається – кату своєму такого не побажаєш… А нога вже так змерзла, червоно-синя, що й не відчував її, була наче дерев’яна, а треба було брести, провалюючись у сніг та долаючи спротив вітру крижаного, брести й брести, аби не відстати від обозу й не загубитися в степу, де – чути було – сіроманці вили… І Тарас брів сніговими заметами у хвості обозу панського, брів із такими, як і сам, бідолахами, яким не дісталося місця на санях чи на возах… Брів, кваплячись і підганяючи себе, брів, як наче куди поспішав. А куди квапився, як попереду все та ж неволя панська. Але ж квапився. Як наче попереду змученого, напівроздягненого, в одному чоботі чекало його щастя чи й воля-воленька. Брів у снігову хвищу, у якій, здавалось, і світ білий потонув, і бачив попереду в тій хвищі, у сніговії тім, її, Дуню свою любу. Де й сили бралися, коли в тій завірюсі бачив попереду чорнобривку… Відвертаючись від поривів вітру зі снігом, намугикував пісню, що наче прилипла до нього в дорозі:
Козак од’їжджає,
Дівчинонька плаче:
«Куди їдеш, козаче?
Козаче-соболю,
Візьми мене із собою
На Вкраїну далеку!».
І здавалось йому, що він уже не козачок у пана, а – козак, вільний воїн, який у похід зібрався. А за ним плаче Дуня, благаючи і її взяти з собою… І вчувалось йому, що він питає її:
Дівчинонько мила,
Що ж будеш робити
На Вкраїні далекій?
А вона йому відповідає:
Буду хустки прати,
Зеленого жита жати
На Вкраїні далекій.
…Дуня прибігла до нього, як він уже ладнався втікати з панським обозом із Варшави. Прибігла сама не своя, збуджена, розпашіла, оченята сяють. Він ледве впізнав її (вона теплою хусткою була закутана), бо ще не бачив раніше такою Дунечку свою.
– Що з тобою? – стривожено вигукнув, забувши в ту мить, що нині твориться у Варшаві, і що сам він з паном та його обозом збирається втікати в Московщину.
– Тарасику, вітаю! Польща піднялася з колін! Польща йде за волю на битву святу і праведну! Геть руських окупантів з Польщі!
І тут вона, збуджена не в міру, придивившись до нього, нарешті все збагнула і наче аж згасла.
– Вибач, я забула, що ти руський і зібрався тікати зі своїми з Варшави.
– Я не руський, – буркнув він. – Я з України.
– Що її теж руські поневолили. Кидай своїх