І тоді він збагнув: зіронька та летить!
І летить, спускаючись з піднебесся, до нього.
Принаймні до його оселі в Петербурзі, що поринув у мрячливу пітьму. І летить до його віконця.
І він уже не здивувався тому чуду, наче зорі й раніше прилітали до нього, як думи обсідали його… Лише замружився, але на душі стало так хороше-гарно й затишно і якось аж урочисто, коли зіронька своїм сяйвом освітила і його віконце, і крихітне помешкання – десь аж під дахом – в Академії мистецтв.
Ой вийди, вийди,
Дівчинонько моя вірная…
Чи проспівав він тихо для себе, для душі чи лише подумав, а вона, дівчина, і з’явилася перед ним у світлі-сяйві небесної зорі – наче теж спустившись із небесної височини…
І звернулася до нього людською мовою, хоча була небесним створінням:
– Тарасе, ти кликав мене і зорю мою, і ми спустилися до тебе з неба – я і зоря-зіронька. Прилинули ми до тебе від зорі на ймення Сиріус. Я на променях зіроньки вірної прилетіла за тобою, Тарасику. Ми заберемо тебе на свою планету у володіннях Сиріуса, що зветься Щаслива.
– Ща-слива, – одним подихом повторив Тарас. – Невже у світі білому чи на небесах ще є десь щастя?
– Є, Тарасику, є. На нашій планеті, тому вона і зветься так незвично для вас – Щаслива. Для людей вона й справді щаслива. А поетів ми забираємо до себе в першу чергу – щоби вони щасливо творили на нашій Щасливій планеті під промінням Сиріуса.[4]
Тарас чомусь не здивувався почутому і навіть не зрадів, що нарешті він буде щасливим на Щасливій планеті якогось там Сиріуса, а лише, зітхнувши, сказав дівчині-зіроньці з такими променистими очима:
– Якщо поет не страждає в цьому світі, не вболіває за щось йому дороге і важливе, то його поезія нікого не хвилюватиме. Та й потім… Ви мене заберете на свою Щасливу планету в промінні Сиріуса, але я не буду у вас щасливим, знаючи, що моя Україна і далі залишається зневаженою, розтерзаною і приниженою та підневільною в царській імперії. А без України я не буду щасливим. Навіть на вашій Щасливій планеті. Та й поетом без батьківщини я теж не буду. Якщо батьківщина потерпає в пеклі, поет не може розкошувати в раю і цвірінчати про якесь там щастя.
Десь лунко запіяли півні.
Світало. А півні піяли й піяли, начеб на далекій звідси Україні.
Він здригнувся, і відразу ж зникло те дівча-зіронька, а Тарас ніяк не міг збагнути: що то було? Сон химерний чи яв справжня? Як і сама дівчина зі Щасливої планети. Мара, наслання? Чи – фата-моргана? Яскраво-осяйна зоря, ледь зеленкувата, заливала казковим сяйвом його віконце під горищем Академії мистецтв, де минали його дні та безсонні ночі… «Мабуть, то мені приверзлося», – подумав він і тихо-тихо заспівав – для себе, для своєї душі:
Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная…
А високо в ранковому піднебессі так само яскраво сяяв Сиріус, біля якого – диво з див! – була планета Щастя.
Дивом із див була для поета і рідна Україна – поневолена чужим царем, безправна, позбавлена і волі, і навіть свого імені