– А ти чого шкіру скинув? – смикнув «колишнього журналіста» за сорочку.
– Статус, – розвів руки головред. – Тепер пристрасті демонструвати не можи. Тепер ти – начальник над людями. Об’єктивно ставишся до праці й до працівників. Керівна й спрямовуюча сила. Ось так! Такі тепер ми.
«Колишній журналіст», хоч і крізь сльози, але посміхнувся.
Лисиця підхопив його посмішку, а потім, окинувши оком кабінет, тоном знавця мовив:
– А ти, Сергійчику, непогано влаштувався.
– Та ну його до дідька це «влаштування», – спорудив незадоволену фізіономію. – Мені більше подобалося алюрити на території. На землі, як кажуть у ментівських колах. Бути вільним вовком з міцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив’язуючись до певного місця. І все встигав. І все виходило. А тепер – ось. – Головред штовхнув ногою стола. – У бюрократи пошився… Су-у-мно.
– Я їхав святкувати підвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Ві-і-ічная пам’ять колишньому розгульному життю. – Богдан завмер ошелешений.
– Та амбівалентно все це, – увімкнув розумника головред. – Воно немов усе й закономірно. Солдат, що мріяв стати генералом, надяг жадані галіфе. З лампасами. Збулася мрія ідіота. Живи й радій. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядові… Відповідальності менше – волі більше. І творчої – насамперед.
– А дзуськи, шановний мій пане найголовніший редакторе, – посміхаючись, похитав указівним пальцем Лисиця. – Заяложене «за все треба платити» працює тут на повну. Як і скрізь. Усе в нашому мудрому Всесвіті відрегульоване і збалансоване: хочеш більше, ніж маєш, – віддай більше, ніж віддаєш. Так що ім’я «гриб» передбачає «подорож» у кошик… Із вдалим прибуттям до місця призначення, пане «Гриб».
– Знущайся-знущайся, – награно образився Бондаренко. – Ти он своє уже й забув, мабуть. Притерся до керівної посади.
– Правду кажучи, спочатку теж вити хотілося, – напівшепотом зізнався Богдан, згадуючи перші дні на посаді завкафа. – Гиденький час. Але потім, слава Богу, попустило. Тобі теж потрібно через це пройти. Така собі начальницька ініціація. Перехід у нову якість. Смерть попередньої сутності заради народження нової. Архетип[1]. З підводного човна не подітися нікуди. Ми – багато в чому заручники предків. Їхнього способу життя й освоєння світу.
– Ініціація, кажеш? – Бондаренко став недоречно серйозним.
– Ну. А що? – не зрозумів такої зміни Богдан.
Нічого не кажучи, головред залив чай і сів на місце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магічний ритуал. Та ж ініціація. Але хай там як, а швидше, ніж пара, кабінет заповнила таємниця недоказаного.
– Ти теж сідай, – показав головред на стілець навпроти. – Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.
Лисиця сів, не зводячи здивованих очей. Чиїхось чужих. З собою таких не брав. І нічого схожого не очікував.
– Є в мене до тебе пропозиція, – почав