Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки. В’ячеслав Васильченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: В’ячеслав Васильченко
Издательство: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
Серия:
Жанр произведения: Современные детективы
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
у нас помінявся головний.

      – Це втішає. І як новий?

      – О, цей – просто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності…

      – Вітаю, Сергійку, нарешті. Розгледіли лідерську харизму. І в начальницьке крісло сів гідний претендент. Щиро радий. Це потрібно відсвяткувати.

      – Спасибі. Але святкувати ніколи. Сам розумієш: «відповідальна посада», «нові обов’язки», «пошук оптимізації роботи колективу»… Та й знаю я твоє святкування: знову будеш обпиватися своїм зеленим «Greenfieldом», а мені – гати по печінці самоналивною системою «горілка-оселедець».

      – Так переходь і ти на чай. – Лисиця раптом зрозумів усю глибину сказаного. – Причому – без цукру. Краще з медом.

      – Думка приваблива. І вже починає мені подобатися. – У Бондаренка стартувала естафеті щирості. – Ох, умієш переконувати, нейролінгвістичний програміст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозуміло – не телефонна. Так що доведеться тобі трохи розвіятися. У напрямку нашого офісу. Ще пам’ятаєш, де він?

      – Там, де й раніше, на Золотоворітській?

      – Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонників.

      – Та й до міської управи МВС – рукою подати, – зі знанням видав Лисиця. – Добре влаштувалися, журналісти-криміналісти.

      – Це точно, – погодився новий головред «Презумпції». – Гаразд. Я на місці. Коли зможеш – підтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.

      – Чудово! – видерся на пік Оптимізму професор. – Уже збираюся. Правда, в темпі вальсу. На три чверті. У відпустці ми.

      – Розумію, – сяйнув поінформованістю Бондаренко. – І це нормально, товариші, – спародіював Горбачова. – Але зустрітися треба сьогодні.

      – Зобов’язуюся, – поставив підпис на договорі.

      – Домовилися, – ляснув печаткою головред.

      «Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати? – почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав. – Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки «face to face». І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користь – так це вже точно».

      Подивився на годинник: дев’ята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу – безмежжя. У межах, відведених на відпустку…

      Вулиця Золотоворітська впирається, як це не дивно, у… Золоті ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполіса скромно приховані вхід і вихід станції метро. Яка… теж називається «Золоті ворота». Так що заблукати в трьох соснах («станція метро – історична пам’ятка – вулиця») ну дуже складно. Навіть найнеуважнішому заїжджому гастролерові, що вперше з’явився в українській столиці. Богдан же міг потрапити в потрібне місце навіть із зав’язаними очима. Але охочих зав’язувати професорові очі не знайшлося. Тому милувався красою