Від удару важкої розривної кулі череп Джиммі розлетівся на друзки. Вона пройшла крізь маску, обернувши її на безліч скляних скалок. Сила удару перекинула хлопця на бік, і його тіло осіло на палубу. Потім настала тиша, в якій гудіння вітру й плюскіт води видавалися луною підступного пострілу.
– Він потоне, – спокійно сказав Матерсон. – На ньому важкий пояс. А нам треба спробувати знайти Флетчера. Я б не хотів, щоб хвилі вивергнули на берег його тіло з такою діркою в грудях.
– Він пірнув, цей сучий син пірнув, бо я не вцілив у нього як слід, – заперечив Ґатрі.
Я більше нічого не розчув.
Мої ноги підломилися, і я впав на палубу біля рубки. Мене нудило від шоку й жаху, від струменів моєї крові.
Мені доводилося бачити чимало всяких смертей, одначе смерть Джиммі приголомшила найбільше. Зненацька мене опанувало бажання довести до пуття одну справу, яку я мусив зробити, перш ніж сам опинюся в лабетах власної невблаганної смерті.
Я почав помалу підповзати до дверцят машинного відділу. Біла палуба простягалася переді мною, як пустеля Сахара, і я все більше відчував олив’яну руку важкої втоми на своєму плечі.
Незабаром я почув над собою кроки й бурмотіння Матерсона та Ґатрі. Вони спускалися на нижню палубу.
– Господи, дай мені десять секунд, – прошепотів я. – Більше мені нічого не треба.
Хоч я знав, що все марно. Вони будуть у рубці набагато раніше, ніж мені вдасться відсунути засувки, проте я відчайдушно плазував уперед.
Раптом їхні кроки завмерли, але голоси не стихли. Вони зупинилися на палубі, щоб погомоніти, і я відчув велику полегкість, бо вже доповз до дверцят машинного відділу. Я силкувався зрушити з місця засувки, та вони, здавалося, застрягли навіки, і я зрозумів, як ослаб. Проте я відчував, що гнів повертає мене до життя й допомагає долати втому. Перевернувшись, я вдарив по засувках ногою, і вони, нарешті, відскочили. Я примусив себе забути про свою неміч і звівся навколішки. Коли я нахилився над дверцятами, на білу палубу бризнув струмінь свіжої крові.
«Подавися власною печінкою, Чаббі», – подумав я зненацька й посунув засувку вгору. Вона піднялася дуже повільно, важка, як сама Земля, і я відчув перші напади болю в грудях – там, де рвалися пошкоджені тканини.
Засувка гримнула на підлогу. Голоси на верхній палубі відразу стихли, і я уявив собі, як вони дослухаються.
Я впав на живіт, відчайдушно мацаючи під палубою. Нарешті моя права рука вхопила приклад карабіна.
– Біжімо! – пролунав гучний крик, і я впізнав голос Матерсона.
Тяжкі кроки загупали по палубі, наближаючись до рубки. Виснажений, я намагався підтягти до себе карабін, але він, здавалося, заплутався в петлях і ніяк не подавався.
– Господи, скільки тут на палубі крові! – вигукнув Матерсон.
– Це Флетчер! – заволав Ґатрі. – Він переліз сюди через корму.
Саме тоді карабін визволився зі своїх пут. Я мало