– Гей, щось сталося? – спитав я.
Ти відвернулася та пішла до виходу, геть зі школи. Я встиг помітити, що очі в тебе заплакані, а кулаки міцно стиснуті.
– Нічого! – кинула ти через плече.
Я наздогнав тебе, узяв твій рюкзак, і ми разом пішли на стадіон.
– Може, розповіси, що сталося?
– Моя швидкість не росте! – вигукнула ти в розпачі.
– Хочеш, я допоможу?
– Хіба можеш? – наморщила ти ніс.
– Ну, можу. Принаймні вважаю, що можу. Він, – я махнув рукою в бік кабінету тренера команди з кросу, – точно не може. Якби міг, уже б давно сказав тобі.
– Можна подумати, ти знаєш більше за нього! – Тебе нелегко було переконати.
Я тільки кивнув.
– І що ж це тоді?
– Справа у твоїх руках. Надто багато рухів убік і замало вперед. А ще, – я вказав на твій стегновий згинальний м’яз, – ти надто скута отут. Через це в тебе короткий крок. Так, ти рухаєшся прудко, але треба збільшити крок. П’ять сантиметрів – і ти помітиш відмінність.
Ти так засмутилася, наче я сказав, що форма тобі не личить і ти в ній здаєшся товстою.
– Що, правда?
Я знов кивнув і почав озиратися, шукаючи твого бойфренда. Узагалі та наша розмова була, мабуть, найдовшою розмовою на людях.
Ти поклала долоні на стегна.
– То ти можеш це виправити?
– Ну, я не здатен цього виправити. Проте можу бігти поруч, і ти ніби подивишся на себе збоку. Можливо, нам вдасться дібрати тобі новий ритм – з довшими кроками. Щось подібне до того, як ти йдеш по тротуару та, наприклад, наступаєш на кожну плитку. Є інший спосіб: якщо бігти з кимось, у кого довший крок – твій мозок зможе сам підлаштуватися. В обох випадках крок має стати довшим.
– І ти мені допоможеш?
– Ну, так… Хіба ж я можу тобі відмовити?
Ти згорнула руки на грудях.
– І ти досі мовчав? Ти ж не звертав на мене жодної уваги!
Я й досі озирався, шукаючи твого гевала. Мені здавалося, ніби він просто дихає в потилицю.
– А що твій… твій отой комод без шиї?
– Якщо ти не чув, генію, ми розійшлися ще торік!
– Правда? – Я почухав потилицю. – А я й не знав.
– Може, на треку ти і швидкий, але отут, – ти постукала мене в груди, – я можу ще й бігати навколо тебе кругалі.
Ти й досі бігаєш.
Розділ п’ятий
Я розплющив очі. Навколо панувала темрява. Біль посилився. Я клацнув кнопку на годиннику: 4: 47 ранку. Ми розбилися приблизно шість годин тому. Сонце зійде години через дві. Хоча, якщо взяти до уваги, що ми на чималій висоті, може, й раніше. Дуже холодно. Навряд чи проживу ще бодай чверть години, якщо просто зараз щось не вдію. Мене вже колотить, зуби цокотять. Ґровера вкрив шар снігу сантиметрів десять завтовшки. Мій ремінь безпеки і досі був пристебнутий, хоча крісло піді мною зламалося.
Ешлі лежала ліворуч від мене. Простягнувши руку, я намацав сонну артерію на шиї – серцебиття прискорене, але вона не видає ані звуку. Розгледіти її обличчя