двох крайніх партій – великоукраїнської та галицької, про так звані закони суспільного розвитку. Хто тільки механічно розумів їх, не міг засвоїти ідеї чинного втручання в перебіг подій; історія для них не сміла мати стрибків, якими є революція. Думки про революцію – це було якобінство. «Такі державні думки ішли… поруч із старою наукою про природу, наукою, яка, навчала, що Бог творить у світі дива, а потім коли й добралась до того, що побачила порядок у змісті всього на світі, то все-таки думала про скорі зміни».
[172] Це все було, певна річ, «ненауково». Науковою була лише «постепеновщина», – найвища річ для провансальців, їхнє розуміння світу – явище стаціонарне, як поняття старої математики про число. Поняття змінності існує в них лише як так звана еволюція, але ніколи – як революція. Вони ніколи не поставлять гостро свої ідеї, завжди спершу оцінюють ситуацію, все нюхають, яка ідея на їхню думку висить у повітрі або приємлива масі народу, і за нею ідуть. За царату вони були культурниками, за Керенського – демократами, за більшовизму – комуністами, після фактичного розвалу Росії – самостійниками, а в Галичині – незалежниками або автономістами, nach Bedarf. Опертися на сили нації та виступити з ідеєю, яка хоча б зазирала в майбутнє, але ішла врозріз із пануючою на цей момент, вони ніколи не були в силі. Боротьба з ворожою нам ідеєю визнавалася лише тоді, коли ворог не залишав їм жодної дороги до угоди, в іншому разі угода укладалася, але й то не з примусу, а з «підскоком», зі захопленням, роблячи рекламу супротивникові, з повною вірою, що це не «передишка», а остаточне припинення боротьби, яка є «непотрібна та небажана»; найбільше деморалізуюча форма компромісу. Накинута боротьба відбувалася в атмосфері непорозуміння та туманності, на яку нездужала й сама ідеологія, що ніколи не ставила питання на вістря меча навіть у рішучі моменти; яка будь-який конфлікт із народом, пролетаріатом або трудящим людом чужої нації вважала за непорозуміння, що якнайскоріше мусить і має закінчитися. Ясно, як впливала така ідеологія на розвиток конфлікту і його результат, наскрізь ворожий будь-якій ідеї боротьби.
У тому зачарованому колі блукав наш «народолюбний» рух. Він дебатував там, де мав звертатися до мас. Він критикував там, де мав публічно оскаржувати, й укладав угоду, де мав вести безкомпромісну боротьбу. Нація не була для провансальця causa sui, і тому він мусів гамувати в собі пробуджений афект, навіть у момент бою. Він не міг прийняти гасла ксенофобії, бо людство було однією родиною, а всі люди – братами… Виступати різко проти чужої нації – це була зрада ідей пролетаріату або взагалі робітного народу, а також інтересів гуманності… Війна – це ж була руїна тисяч «я» і добробуту, найважливіших речей у світі для провінціала… Коротко кажучи, провансальство не могло вийти з кола угодових понять у своїй акції, бо саме поняття нації не було для нього поняттям аксіомним, самодостатнім. Яка теорія, така була й практика, яке «що», таке й «як».
Їхня політика, що визнавала лише те, що дасться
