Блискучу автохарактеристику нашого соціалізму, його тактики, дав один із найвизначніших його представників. Боротьба між націями як тактика – це справді щось небажане та непотрібне, бо ж усі народи ідуть до однієї мети. Навіть під час революції тактика боротьби видавалася соціалістам чимось дивним. Накидати комусь свою волю? Але ж їхня правда в їхній думці – це не воля, що бореться з іншою такою ж правдою, правда є спільна! І чи не є абсурдом боротися за неї, коли мається «за собою справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, висновків науки, здорового глузду»? Ясно, що коли пануючий народ, що прийшов до влади, визнає всі ці прегарні речі (а він їх визнає!), то ніщо не стоятиме на шляху до порозуміння… Соціалісти вірили в демократію як таку, вірили, «що нам зовсім не… фізичною силою доведеться здобувати своє право». Та ж закони розуму, а не афект, панують у світі, так логічно, так послідовно, то згідно з її властивими засадами було б, коли б російська демократія прийшла до українців і сказала: «Українці, ми помилялися… Тепер ми бачимо, що ваші домагання справедливі. Отже ми російські демократи… відходимо убік і поступаємося вам правом порядкувати на вашій землі».[152] Так уже навчали Костомаров, Драгоманов, що сварки між народами, це непорозуміння (винні в тому лише царі та пани), що завжди можна зговоритися на вимогах справедливості та спільної правди, логічні висновки з якої зобов’язують усіх. Що ж дивного, що соціалісти шукали визволення не власною силою, а лише, за рецептом доктора Рассела – шляхом духового переродження супротивника? Що революційні соціалісти зовсім забули революційну засаду – права не дають, права беруть, і навернулися до філістерського очікування наданого права, очікування ласки? Реалізації цього права очікували соціалісти від кожного представника пануючої нації, від кожного режиму, від демократії до совєтської влади. Вірні нашій міщансько-соціалістичній доктрині, пріоритету розуму та логіки над афектом, вони були вкрай здивовані, коли представники пануючої нації не робили логічних висновків із власних доктрин, лише змінювали ці останні, коли така консеквентність порушувала інтереси пануючої нації. Провансалець не міг збагнути, чому в представників пануючої нації «давня емоція брала гору над розумовими висновками та заявами». Соціалістичні манілови сподівалися і вимагали, щоб доктрина (так, як і в них) і в їхніх супротивників панувала над відчуттями, навіть коли б вона йшла врозріз із «несправедливим почуттям члена пануючої нації.[153] Що принципи будь-якої нації випливають з її емоції, з її волі, а не навпаки – цього прекраснодушні наші революціонери ніяк не могли собі усвідомити, вірячи в переродження мозку своїх невблаганних ворогів.
Вони не ставили справи суперечки двох народів у площині суперечки за владу над народом і територією спірної країни, йшлося ж тільки про втілення принципів демократії, а хто ж краще