Жили двенадцать разбойников,
Жил Кудеяр – атаман.
Много разбойники пролили
Крови честных христиан…
А ще в Москві подейкували, що зрадливого свого чоловіка-князя Соломонія перед смертю прокляла, а заодно й наговорила на воду та на попіл, щоб не було щастя ні йому, невірному, ні його новим обранкам… І зокрема тій, що після неї, Соломонії, прийде у княжі хороми Кремля…
Як велику княгиню виводили з Кремля, щоб далі візком і під охороною везти до Суздаля в монастир, Соломонія щось хрипло і знетямлено кричала, що в неї діти є, тільки вони… ненароджені.
Боярин, який відав вигнанням, позіхнувши (йому вже набрид її крик), поспитав:
– Коли діти ненароджені, то які ж це діти?
– А-а… отакі! Ненароджені. Вони живуть на Блаженних островах…
– Що? – боярин приставив долоню до вуха. – Де ти, кажеш, живуть? На яких островах? Де ті острови?…
– На краю світу, де сонце увечері сідає, а вранці сходить. Там вічна весна, і там живуть померлі, котрі вели праведне життя. І ненароджені діти живуть на тих райських островах, що їх звано Блаженними. І мої дітоньки там живуть. Ненароджені. Бо князь не здатний їх був зі мною породити. От вони й живуть… ненароджені. На Блаженних островах, як божі пташечки, пурхають і щебечуть, як ті ластів’ятка… Вижене мене князь, а дітки мої ненароджені будуть до нього у сни прилітати й питати: а де ти подів нашу матусю? Хто ж нас тепер буде народжувати?… Що князь їм одказуватиме, га?
– А це вже клопіт князя, що відповідати діткам, які, як ти кажеш, ненароджені. А моє діло – випровадити тебе з Кремля та заразом і з Москви і в Суздаль тебе, в монастир запроторити.
Кивнув стрільцям.
– Ведіть її, такий наказ князя, а ми – люди маленькі. Що князь велить, те й виконуємо. Буде княгиня в Суздалі, в монастирі свої казочки про ненароджених діток своїх розказувати.
І дивився на Соломонію наче аж співчутливо. Шкода було княгині, яка так і не народила діток, а тепер уже й поготів не народить. А чи будуть вони до князя прилітати, то хай князь і сушить собі голову.
Але коли князь його запитав, що, мовляв, княгиня кричала, коли її з Кремля витурював, відповів, як і було:
– Про якихось ненароджених діток своїх казочку торочила. Що буцімто хоч і ненароджені вони, а живуть на якихось Блаженних островах, де вічна весна, а ранок триває весь день. І живуть там праведники та ненароджені дітки, які з причини ненародженості не мають гріхів…
– Княгиню жаль, – князь зітхнув і, як здалося, зітхнув щиро. – Але сама й винувата. За двадцять років нашого сімейного життя могла б хоч одне дитя народити… А ненароджені діти, що буцімто десь на островах Блаженних живуть… – Ще зітхнув: – Хай там і живуть, як метелики. Чи – тіні… А мені в цьому світі потрібні діти народжені.