І князь Василій, коли ще не затівав розлучення з Соломонією, а терпляче чекав од неї дитини, теж, бувало, співав їй, як вони сиділи на ґаночку терема: «Ладо-Ладо, ди-ди-Ладо ти моє…»
І пригортав до грудей кохану Соломонію…
Іноді, наче ті молодята, наспівували вони – сидячи одне перед одним, поклавши руки одне одному на плечі, – давню пісню Русі про «грішну» любов, що за неї (за недозволену любов) молодих закоханих було покарано лютою смертю. А вони ж були такі щасливі (це був їхній найбільший «гріх») і так вірно любили одне одного…
І Соломонія наспівувала своєму коханому:
Василий-дружочек, потронься ко мне,
Потронься, подвинься,
Обоймемся да и поцелуемся…
О, які то були обійми рвучкі, які гарячі поцілунки князя Василія та Лади його, княгині Соломонії! І здавалось, що немає у світі такої сили, яка б їх могла розлучити…
Хай що він робив, хоч де бував (і в походах теж), але згадував княгиню Соломонію щоденно й по кілька разів на божий день, так і лунав її милий голосок у всьому його єстві, а найперше – у серці та душі.
Дочекавшись ніченьки, підхоплював її, ласкаву й покірну, що так і тулилась до нього, ніс до полатей, вони обіймалися, цілувалися – аж Василій молодів і від щастя хмелів і казав, бувало:
– І не відаю, де я ниньки – у Кремлі чи в раю-едемі…
– А мені з тобою, Ладо моє, повсюди рай, – лащилася Соломонія.
– Господь наш зело мудрий, – вголос міркував Василій, лежачи з Соломонією та поклавши голову їй на груди. – Сотворив Адама і побачив, що він самотній, тож і в раю йому маркітно і чогось не вистачає… Пригадуєш, Ладо моє, Святе Письмо: і сказав Господь Бог: «Недобре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього». І створив Господь з Адамового ребра йому жону, і промовив Адам: «Оце тепер вона – кістка від костей моїх і тіло від тіла мого… Покине чоловік батька свого та матір свою, та й пристане до жінки своєї – і стануть вони одним тілом».
– Чуєш, Соломоніє? – по хвилі питав. – І ми з тобою – одне тіло, як казав Адам.
Соломонія Сабурова не вдалася писаною красунею, але щось у ній, попри все, було таке звабне й навіть чарівне…
Та дні змінювалися днями, тижні – тижнями, місяці – місяцями, роки – роками, а оте обіцяне Соломонією «ось-ось», не раз нею проголошене, чомусь не наставало, і спадкоємець Іван IV Васильович так і не з’являвся в Кремлі…
Наче наврочено їй було злими чи заздрісними людьми, чи якоюсь нечистю наслано… Соломонія потай вже й побоюватися почала мужа свого – чого доброго, ще Василій може її покинути… У Святому Письмі – якось чула від дяка, – буцімто велено зрубувати безплідну смоківницю, бо який же рай без плодів солодких?…
Про себе затято вирішила: хай зрубують якусь там безплідну смоківницю, а вона себе на поталу не дасть. Не на ту натрапили! Не попустить, бо –