Лопе поміщає свою героїню у справжню пастку: «Вона сама палає бажанням, жадає бути жаданою і вимушена приховувати свої почуття, оскільки чоловік, якого кохає, не належить до її соціального класу» (Естер Фернандес і Крістіна Мартінес-Карасо). Любовне божевілля Діани майстерно «підігрівається» Теодоро тим, що секретар паралельно веде роман з Марселою (у тексті —Марчеллою). Дівчина – також служниця, і усвідомлення, що Діана страждає від ревнощів до такої низької істоти, тільки підсилює пристрасть графині. На певному етапі інтрига настільки заплутується, що у публіки складається враження, що персонажі остаточно загублені в любовному тупику. Вихід з нього – доволі примітивна і груба брехня, запропонована хитруном і пройдисвітом gracioso Трістаном, в яку всі готові повірити: секретар блискавично стає викраденим маврами сином графа Людовіко, гідним того, щоб Діана вийшла за нього заміж. Усі обізнані, що історія Трістана – цілковита вигадка, але головне, щоб таємниця Теодоро залишилася у вузькому колі причетних і не виходила у широкий світ. З проханням не видати цей секрет звертається до публіки Діана, адже в такий спосіб вона може врятувати гідність, зберегти «доблесть» і «честь» й отримати можливість задовольнити свою пристрасть. Весела, іскрометна комедія пронизана духом сумніву у базових людських цінностях, які не існують самі по собі, а є результатом суспільної угоди або й прямого торгу. Речі слід приймати не такими, як вони є, а такими, як вигідно їх бачити. Цей сумний висновок кидає на твір трагічні тіні і додає сміху, з яким ми споглядаємо за розвитком інтриги, гіркого присмаку.
Трагікомічний вимір твору стає дедалі більш очевидним, якщо уважніше придивитись до слів і вчинків конкретних персонажів, і насамперед, Діани. Очевидно, Лопе де Вега був людиною свого часу і поділяв загальноприйняту в його добу патріархальну точку зору, яка відводила жінці роль пасивної і слухняної істоти, що покликана