було, схилюся в сутемінь зимову.
І одпливе перейдене, мов тінь,
і я собі хлоп’ям здаюся знову,
що, бавлячись, в далекім напівсні
впіймав жар-птицю з чарівного дійства!
Ніколи вже не вернуться ті дні,
і я не повернуся у дитинство!
Ховали матір. Вересень вповні
стояв, налитий літеплом, мов чара.
О, як біліли гори вдалині!
Мені ж вони здались чорніші хмари.
Той скорбний день мойого каяття
такий був світлий, в сонячній поливі,
як все прожите матір’ю життя,
Її надії, сльози і молитви.
Без тебе, мамо, перша віч спливла.
Тобі ж тепер нема ні дня, ні ночі:
ти перейшла за грань, де править мла.
Ні дощ, ні сніг тобі не зашепоче.
Все, як було: по колу йдуть світи.
Згортає вітер у чинарах крила.
Лиш місяць, що лице твоє світив,
в цю ніч освітлює твою могилу.
Біжу в твій дім од горя й самоти,
забувши, що тебе забрало лихо.
«Хоч вік шукай, та матір не знайти!» —
чинари плачуть на подвір’ї тихо.
Шукаю! Марне: не озвешся ти.
Лиш сум останнім журавлем кигиче.
Кричу! Та холодно мовчать світи…
О, горе всім, хто матір не докличе!..
«Негоже плакать мужу!» – так мені
ти говорила в мить мою найважчу.
Прости, що, зломлений, в самотині
Я над могилою твоєю плачу.
Прости, що вперше, як мале дитя,
тебе ослухавсь і ридаю скрушно.
В цей чорний вересень мого життя
я вперше, мамо, заповіт порушив!
«Не плач. То світ нас, матерів, беріг
од горя – пережити горе сина.
І коли смерть прийшла на мій поріг,
так мусить бути: я сама просила.
Просила всі літа її,
коли
зорі молилась в надвечір’я сині.
Хай душу не заступить тінь імли!
Мужайся, заклинаю тебе, сину.»
«Лишаю одного. Прости, молю,
мене, дитино, в цю тяжку годину,
що вперше завдаю тобі жалю
своєю смертю. Не моя провина.
Я віджила. Аби лиш ти в путі
не спотикався і не знавсь з бідою.
Раділа я, що син мій при житті
ні разу не покрив себе ганьбою.»
«Лишаю одинокого. Прости!
Хто ж голову твою тепер прихиле?
Та знай: як честі й правді зрадиш ти,
я заридаю і в тісній могилі.
Будь мудрим. Важко полишати світ,
та жить не легше – пам’ятай до скону.
Донині серцем берегла твій слід,
тепер моя могила – оборона».
Так говорила ти в останній час —
мій судія, моя свята наука.
Коли, було, на манівці збивавсь,
на правий шлях вела мене за руку.
Ти в спадок полишила доброту,
сердечну мудрість і любов велику.
Душі твоєї світлу висоту
я прагнутиму