Тодзаемон і Тюдзаемон подивились один на одного й засміялися. Звичайно, чути, яке враження справив на уми едосців подвиг їхньої помсти, хоча йшлось і про дрібниці, було приємно. Лише Кураноске, приклавши руку до лоба, з незадоволеним обличчям уперто мовчав. Розповідь Тодзаемона дивним чином затьмарила його відчуття вдоволеності. Це, певна річ, не значило, що він відчув відповідальність за наслідки, які спричинило вчинене ними. Те, що після здійсненого ними подвигу помсти в місті почалися такі акти кари, природно, його совість ніяк не зачіпало. І все ж таки він відчував, що в його душу, зігріту весняним теплом, проник холод.
По правді кажучи, він був трохи здивований тим, що вплив їхнього вчинку поширився так далеко. Ті випадки, з яких він іншим часом сам посміявся б разом із Тюдзаемоном і Тодзаемоном, тепер посіяли в його душі, наповненій відчуттям вдоволеності, зерна чогось неприємного. Це тому, що відчуття вдоволеності було приємним для нього, приємним настільки, що – при відчутній десь у глибині душі суперечності з логікою – воно якось стверджувало і сам його вчинок, і все те, що являло наслідок цього вчинку. Звичайно, тоді він зовсім не розмірковував так аналітично. Кураноске лише відчув у весняному повітрі струмінь холоду, й він був йому неприємний.
Одначе те, що впертий мовчун не засміявся, не привернуло особливої уваги тих двох. Скоріше інше: такий простий і добрий чоловік, як Тодзаемон, либонь, був навіть упевнений, що його розповіді цікаві для Кураноске так само, як вони цікаві для нього самого. Інакше він, звичайно, не вирушив би знову до нижньої кімнати, щоб запросити сюди Хоріуті Ден’емона – васала дому Хосокава, що був того дня черговим. Він же, навпаки, рішучий в усьому, сказав Тюдзаемону щось на кшталт: «Я покличу Ден’емона», тут же розсунув фусума й вирушив униз. І, продовжуючи всміхатися, повернувся, ведучи за собою грубуватого на вигляд Ден’емона.
– Спасибі, що потрудилися зайти до нас, – бачачи Ден’емона, усміхнено сказав Тюдзаемон.
Завдяки простій, прямій вдачі Ден’емона, відтоді як їх було віддано під його нагляд, між ним і його підопічними встановилися теплі стосунки, мовби у давніх друзів.
– Тодзаемон сказав мені, щоб я обов’язково зайшов. Ось я і прибув, хоч і перебив ваші заняття.
Усівшись, Ден’емон, поводячи густими бровами й рухаючи засмаглими щоками, немовби готовий ось-ось засміятись, обвів поглядом присутніх. Тоді й ті, хто читав, і ті, хто писав, один за одним поздоровкалися з ним. Кураноске також чемно привітав його. Було, щоправда, трохи смішно, коли Хорибе Яхей, дрімаючи, як був, в окулярах, над початим томом «Тайхейкі»,[78] ввічливо нахилив голову і спросоння впустив окуляри. Навіть Хадзама Кіхей, одвернувшись до ширми, насилу стримував сміх.
– Видно, що й ви, Ден’емон-доно, не любите старих, от до нас і не заглядаєте.
Кураноске сказав це м’яким тоном, не схожим на свій звичайний: мабуть, через те, що, хоча він і засмутився трохи, у грудях його все ще розлите було