– Та чого вже там! – сказав підмайстер, ніби щось згадавши, і знову заходився щипати борідку. – Що ж, оце і все?
– Якби це все, не варто б і розповідати. – Старий, як і раніше, м’яв у руках горщик. – Коли зійшло сонце, цей чоловік – певно, так уже судилося йому – сказав їй: «Будь моєю дружиною!»
– Та невже?
– Коли б не було в неї віщого сну – інша річ, ну а тут дівчина подумала, що так бажає Каннон-сама, і тому ствердно кивнула. Вони для порядку обмінялися чарками,[66] і він зі словами: «Це тобі для початку!» – виніс із глибини пагоди дещо їй у подарунок: десять шматків візерунчастої тканини й десять шматків шовку. Еге, така штука тобі, хоч як старайся, мабуть, не під силу!
Підмайстер посміхнувся й нічого не відповів. Солов’ї більше не співали.
– Невдовзі цей чоловік сказав їй: «Повернуся ввечері!» – і поспішно кудись пішов. Лишилася вона сама, й туга обняла її ще дужче. Хоч яка вона була розумниця, та після всього, що сталось, у неї, звичайно, руки опустилися. Тут, аби якось розважитись, вона так, випадково, заглянула в глиб пагоди – скільки там було всякого добра! Що парча та шовки! Там стояли незліченні скрині з усякими скарбами – коштовним камінням, золотим піском. Од усього цього навіть у хороброї дівчини тьохнуло серце.
«Всяко буває, та якщо в нього такі скарби, сумніву немає. Він або злодій, або розбійник!»
Досі їй було тільки тоскно, та від такої думки зробилося на додачу страшно, й вона відчула, що більше тут їй не витримати ні хвилини. Справді, якщо вона потрапила до рук злочинця, хто знає, що ще чекає на неї попереду?
Вирішила вона тікати й кинулася було до виходу, та раптом із-за корзин хтось її хрипко гукнув. Само собою, вона злякалась – адже вона думала, що в пагоді немає ні душі. Дивиться – якась істота, чи то людина, чи то трепанг, сидить, згорнувшись, між нагромадженими кругом мішками із золотим піском. Виявилося, це монахиня років шістдесяти, згорблена, низенька, вся в зморшках, з очима, що гнояться. Чи здогадалася стара, що задумала дівчина, чи ні, тільки вона вилізла з-за мішків і привіталась улесливим голосом, якого не можна було від неї очікувати, судячи з її вигляду.
Особливо боятися було нічого, та дівчина подумала, що, коли вона видасть свій намір утекти звідси, буде погано, й тому хочеш не хочеш обперлася на скриню й мимохіть повела звичайну житейську розмову. Стара повідомила, що живе в цього чоловіка у служницях. Але варто було дівчині завести розмову про його ремесло, як стара чомусь замовкала. Це тривожило дівчину, до того ж монахиня була глухувата і сто разів перепитувала одне й те саме. Все це дівчину засмутило мало не до сліз.
Так тривало до полудня. Й ось, поки бесідували вони про те, що в Кійомідзу розпустилися вишні, про те, що завершено побудову мосту Ґодзьо, монахиня задрімала, мабуть, од старості.