Десь опівдні того самого дня прибув абат з Острова, трохи згодом приїхало багато богемських панів: старий Дівіш, Боржебор, старий Любомир, Вшебор і Хотимир.
Пополудні приїхав єпископ Сильвестр. Із ним були Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, абат з Кладрубів, Даниїл і кілька священиків. Єпископ пішов до кімнати хворого. Князь, побачивши його, заговорив:
– Сильвестре, товаришу моїх юних літ, відпусти мені мої гріхи, якщо Господь зможе простити їх мені.
Єпископ став перед ліжком навколішки на ослінчик і проказав коротку молитву. Потім удалися до приготувань, щоб князь прийняв увечері від єпископа останнє причастя.
Наступного дня, дванадцятого дня місяця лютого, князь попросив, щоб усі його родичі, а також пани і священики, присутні в замку, і Вітіко прийшли до нього. Коли всі зібралися, князь махнув рукою, щоб його син Владислав підступив ближче, і заговорив:
– Мій первородний сину Владиславе! Німецький король Конрад дав тобі у володіння Богемію та Моравію, а пани обох земель на з’їзді в Садскій визнали тебе. А тепер вони у Вишеграді обрали князем про випадок моєї смерті твого двоюрідного брата Владислава, сина мого покійного брата князя Владислава. Скорися йому і слухай його, щоб не сталося гріхів, які були за моєї молодості. Начерат не переможе Владислава. Ви почули мої слова, ти, Вітіко, ще молодий, і збережеш їх на багато років, а Адельгайда перекаже їх решті моїх дітей, коли вони виростуть. А тепер можете йти.
Люди один за одним повиходили з покою.
Тринадцятого дня місяця лютого приїхало ще багато панів із Богемії та Моравії.
Чотирнадцятого дня місяця лютого князь уже не розмовляв, він дививсь у незавішене вікно на схід, де жило ще багато галузок його роду, а коли в тому напрямі простяглися пополудневі тіні, його руки під ведмежою шкурою заворушилися, князь намагався скласти їх. Єпископ подав князеві срібного хреста, щоб той тримав його. До покою заходило дедалі більше людей. Лікар пильнував коло князя, священики стиха бурмотіли молитви, і, день ще не згас, як князь кілька разів глибоко вдихнув, потім повіки йому опустилися, риси обличчя застигли. Лікар подав рукою знак, що вже кінець.
– Сталося, – мовив єпископ. – Він отримає велику винагороду за те добро, яке вчинив, і простять йому те мале, де він грішив. А от проти нього грішили дуже багато.
Адельгайда підійшла до великого хреста Спасителя, що стояв у покої, стала навколішки і обіруч обняла його. Її обличчя зблідло, як у небіжчика, а очі запали ще глибше, ніж у нього. Владислав стояв біліший за побілену стіну. Решту дітей вивели до іншої кімнати.
Вітіко пішов, подався до своєї кімнати і дозволив потоку сліз ринути зі своїх синіх очей.
Тільки-но князь склепив повіки,