Начерат підвівся зі свого місця, за ним Зната, старий Мілота, Ктибор, підвелася вся молодь, вставало дедалі більше людей, навіть священики, аж поки нарешті майже всі збори стояли коло своїх місць.
Здик тепер крикнув ще гучнішим голосом:
– Про випадок смерті князя Собеслава пани Богемії і Моравії обрали князем наших земель Владислава, сина останнього померлого князя Владислава! Про цей вибір запишуть на пергаменті.
Усі раділи, аж тремтіла зала і здригалося повітря. Минуло чимало часу, і тільки тоді можна було розчути окремі крики:
– Тепер усе скінчилося щасливо! У країні тепер знову щастя! Нарешті ми вирішили! Тепер усе добре!
Здик подав знак, що хоче говорити. Коли після великих зусиль залу нарешті трохи вгамували, він повідомив:
– Тепер я доручаю відправити посланця до обраного, що перебуває тепер у Відні, а також посланця, який повідомить князя Собеслава про те, що сталося.
Підвівся й заговорив Начерат:
– Я думаю, що це доручення добре, пошлімо вісника до Владислава, і я пропоную, щоб ми за три дні зібралися на раду щодо послання до Собеслава.
– За три дні до Собеслава! За три дні до Собеслава! – кричали майже всі.
Знову лунали радісні вигуки.
Єпископ Сильвестр вийшов на відкритий простір, підняв руки вгору й помахав ними на знак, що хоче говорити. З його синіх очей на сиву бороду й на одяг котилися сльози.
– Єпископ промовлятиме! Єпископ промовлятиме! – лунали численні голоси.
Коли запанувала тиша, єпископ Сильвестр заговорив гучним голосом:
– Я Сильвестр, обраний єпископ Празький, як найвищий духовний пастир Богемії заперечую цей вибір. Він нечинний і гріховний перед триєдиним Богом. Якщо святий Адальберт, що править нам за взірець, відмовився від своєї посади, бо не міг відповідати за те, що його піддані не зреклися поганських звичаїв, то і я не можу відповідати за те, що довірені мені люди доброхіть і з радістю порушили заповідь Господню, і зрікаюся своєї посади. Молитва моя далі полягатиме в тому, щоб Господь не покинув цю країну через те, що її найкращі сини згрішили.
Після цих слів знявся несамовитий лемент. Єпископ із похиленою головою пішов на своє місце й сів. Більшість присутніх ладналися покинути залу.
Здик підійшов до єпископа Сильвестра, поклав йому обидві руки на плечі, глянув йому в обличчя й заговорив:
– Мій батьку й товаришу, з яким я в Єрусалимі молився на Гробі Господньому, тут немає ніякого гріха. Тут радше помилився Собеслав, що думав тільки про своїх дітей. Наш обранець урятує країну від занепаду, і прикро розчаруються ті, хто пов’язує з ним легковажні та егоїстичні сподівання.
Сильвестр витер полою сльози і проказав:
– Мій сину, це все-таки гріх. Навіть коли милосердя Господнє поведе через вашого обранця країну на вершину спасіння, кара все-таки спаде на голови кривоприсяжників.
– Станеться те, що має статися, – відказав Здик, – а кожен може бути покараний тільки за те, де він прогрішив.
– Таж так, – кивнув головою Сильвестр