Іван: Андрійку, а подивися, як воно виглядає?
Андрійко: Ще чепірнате таке, як нечесане повісмо, ще пишіть. Дід має підписатися, як горб спродасть, тато казали.
Іван: Вже єго чешу другий вечір, аж мені груди болєт. Ану читай, що я написав.
Андрійко: Іван Дідух.
Іван: Акурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєт.
Андрійко: Хто вчений, то й кождий.
І старий Дідух почервонів з утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
Іван: Ану ж но я ще раз єго випишу. – І нахилився, і слинив олівця. – Ще раз випишу, аж груди мені потріскають, зате пан нотар не обдурить – ґрунти спродам, і в Канаду аж гой. А то каже мені: «Хлоп усе дурний, гниє цілу зиму та й би не навчився навіть своє порикло на письмі покласти».
Старий старався, аж стіл рипів. Малий Андрійко ходив лавкою поза плечі діда.
V
Як дід Іван злодія зловив
Від хати до копиці сіна побігла чоловіча постать. Засапалась. Притулилась до змокрілого сіна. З-за рогу хати вилетіли вила-трійчата і з усього розгону всадилися в мокре сіно коло засапаних волохатих грудей чоловіка. Він віддихав, подивився на зірне небо і навчіпочках витягнув вила-трійчата з копиці. Один зубець вил пробив край змокрілої сорочки. Чоловік заправив сорочку і з усієї сили пустив вила в той бік, звідки вони вилетіли. Коло хати хтось тяжко айкнув, застогнав.
Чоловік коло копиці сторожко озирнувся і з усього ходу надав до хвіртки, перестрибуючи через поліна, упряж і борони. І коли він, послизнувшись, упав, вила-трійчата вдарили його в литку.
Посеред хати стоять два дужих чоловіки. Сорочки на них подерті, лиця закривавлені.
Говорить дід Іван до злодія:
– Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив.
Злодій присідав, хапався за литку. Господар сопів, помучений, і ловив у груди повітря.
Коло постелі сперлася стара Іваниха, застрашена і заспана. Вона ніяк не могла попасти рукою в накинутий на одне плече піджак, стояла оторопіла, хрестилась.
З печі виглядав хлопчик Андрійко.
Дід Іван однією рукою тримав злодія, другою вимахував до баби, кричав:
– Не стій, але піди зараз за Гьоргієм і за Михайлом. Скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
Іваниха вискочила з хати. Андрійко висунувся з печі, дід Іван шпурнув на нього якоюсь ганчіркою – онук сховався.
– Якби попав на слабого, взяв би житє коло власної хати.
З усієї сили заїхав злодієві в живіт, той скорчився – Іван за цей час приступив до лави, взяв кварту з водою і пив. Пив лакомо – було чути булькотання води в горлянці. Рукавом витер лице, глядючи на злодія, сказав:
– Не треба йти до цирюльника, напустив крові доста.
Тільки підняв другий рукав, аби втертися, Андрійко на печі зойкнув: злодій вдарив діда кулаком межи очі.
Господар засопів і зосліпу схопився в напівтемній хаті за поліно:
– Ти