Розриває хмари маленький чорний літак – він щойно вийшов у піке й знижується до аеродрому. Десь удалині стихає його трагічний посвист.
Завмерла, готова прийняти його, вистелена вологими шестикутниками, замайорена червоними краплями сигнальних ламп, широка злітна стежа.
Застиг в очікуванні старий, зіпершись ліктем на крило, завмерли біля криниці жінки.
Різкий свист посилюється, та з вранішнього туману, звідки на божевільній швидкості має вимчати літак, вилетів на повному галопі, дзвінко вибиваючи по бетонних плитах жорсткими підковами, чорний кінь у білих замилених яблуках. Він різко спинився, задихаючись, заклично заіржав, повернувся на всі боки – та іржання не знайшло відповіді. Він почав когось гарячково розшукувати: зазирав у порожні обтічні з плексигласовими ліхтарями кабіни, а літаки повільно й невідступно оточували його мовчазними пропелерами, мокрим хвостовим оперенням, почорнілими реактивними соплами й пониклими крилами. А він знову й знову, стаючи гопки, іржав до того вершника, котрого вже не було, – всі кабіни літаків порожні, поле безлюдне.
Нахиливши сиву гриву, переплетену чорними муаровими стрічками, він повільно йшов по доріжці, вишукуючи м’якими шовковими губами білі ромени в щілинах між бетонними плитами.
І золотоволоса Соломія, і чорноока з татарником у косі Марія простягали йому відра з водою, та яблукуватий кінь не замочив своїх шовкових губ…
А потім було видно Левкові, як через весь аеродром повільно рухався невеликий срібний літак без льотчика – фюзеляж, обгорнутий червоною, звисаючою на обидва боки вишитою китайкою – два вогняні крила розвівав вітер, розсипались торочки, мовчали в кабіні прилади, цвіли ромени в щілинах між шестикутними бетонними плитами, а за білим-білим літаком, ніби його щойно побілила онука найкращою глиною, принесеною з Маройчиного провалля, ішла покійна Параска, стара, висушена мати свого сина, вся в темному, і вела за поводи чорного коня в білих яблуках. За Параскою, трохи поодаль, ішли дві жінки, дві невістки Левкові – Соломія і Марія.
У сухому сюрчанні цвіркунів і теплих хвилях степового вітру пливла старовинна українська реквіємна мелодія:
Козака несуть
І коня ведуть —
Сльоза сльозу пробиває…
А сам Левко не міг ступити й кроку, ніби все земне тяжіння проходило в цю хвилю сну крізь його темні п’яти…
Стелиться пара над лугами опісля нічного дощу, сповнює долину. На сході крізь намоклі хмари пробиваються перші промені сонця.
Соломія йде з відрами в одній руці, з вигнутим коромислом – у другій. Вона боса, в легкому голубому сарафані.
Ось і криниця. Тут уже порядкує із сокирою дід Левко. Він міряє метрівкою старі розсохлі цямрини. Ножівкою одпилює зайві дошки зі своєї розбитої домовини, припасовує